уривок із книги"Куцівський бурлака"
Cпогади Ольги Кузьмівни Шалапи 1930 р.н.
Це було якраз після мого третього року народження, перед Паскою, в 1933 році.
Люди готувалися до Великодня, вимазували в хатах, готували реманент до сівби, щоб після свята почати садити городину, засівати житом свої наділи. Мати якраз потрусила сажу, замазала кізяками отвір над піччю, через який цю сажу трусили. Вибілила в хаті білою запашною глиною. Її навіть можна було погризти, такою вона була живою, доброю, не те, що зараз штучне. Так от, рішили сісти підобідати, бо ще й не снідали, як тут заходять в хату троє. Батько лежали на кроваті такі больні, такі хворі - в них була дизентерія (видно від тих харчів, що ми їли). Ліжко батько зробив добротне, (він теслею був знатний), красиве, перила з такими видєлушками, що ні в кого не було, як він зробив нам. Мені було три роки, я на печі сиділа, а мати принесла батькові супчику зеленого з кропиви, з півнячими патрошками, бо тушку залишили на Великдень. Квочка сіла на яйця, тож і рішила мати зарізати півня, щоб і батька вилікувати, і на свято було до столу. Заходять в хату двоє чоловіків і одна жінка: Яків Слизюк з папкою, Заманюк з металевою штрикалкою, і Савранська Параска з торбою. І почали з порогу штрикать по долі, тоді ж підлоги не було, а діл. Штрикали вони штрикали, нічого не знайшли. А в запічку, біля челюстів, що в печі - стояв глечик з квасолькою. Так вони ту квасольку забрали. Мати говорять:
- Стільки там тої квасольки, жменька, так ви і ту забираєте?
- Мовчи, Тетяно, бо за «укриватєльство» народного добра підеш під статтю. Ось тут товариш Сталін у законі « про п’ять колосків» чітко сказав, - до десяти лет позбавлення волі.
Тут його позвав Заманюк, і вони підійшли до печі, де я сиділа.
- Що сховали зерно. Тепер точно підете під розстрел? – Заманюк став штрикати у свіжозамазану латку над піччю.
- То я сажу трусила… - мати заголосила, до її розпачу заскиглила і я з печі.
- Хлопці, що ви робите? Ми здали в комуну всі лишки зерна, картоплі, - батько привстав з ліжка.
- Мовчи, Кузьмо, бо ми ще спитаємо з тебе, чому в колгосп не вступаєш. Прийшла деректива здати в державу більше зерна, ось і віддай.
- А що ж самому їсти, як не посіємо – пропадемо взимку.
- Ми в комуні не пропадем, а ви як хочете: менше куркулів буде, швидше побудуємо «светлоє будущеє», - відповів Слизюк. Усівшись біля столу, він виїв всю тарілку супу, що була поставлена батькові.
- А ти, як член комнезаму, повинен сознательно віддати нам усе, що в тебе є, - відказала Парасочка і стала допомагати Заманюку. Вони розвалили пів стіни, поки не вдостовірилися, що крім залишків сажі нічого там не було.
- Де мати сховала зерно, кажи? – зло запитала в мене Параска.
Я забилася в куток, бо Заманюк став гирлигою нишпорити і на печі. ( заманюком його прозвали, бо він був не тутешній, у приймах, його сюди жінка заманила.)
А Казилинкова Парасочка була ще й двоюрідньою сестрою мого батька. Так от ця Парсочка підійшла до скрині(вона ще й досі стоїть у мене, як згадка про матір).
На той час у материній скрині збегігався жіночий посаг. В її родині було шість братів і вона одна дівчина, тож її мати надбала для неї всякого краму: рядна, вишиті рушники, скатертини, сувої полотна, різнокольорові платки, куплені на Рохмістрівській ярмарці, спідниці, плахти, батьків жупан придбаний в Смілі… Окремо у торбинці лежали різнобарвні клаптики, мати пообіцяла, як обсадимося, пошити мені ляльку.
Ця ж Парасочка стала викидати все з цієї скрині на діл.
- Що ти робиш, Параско? Не чіпай, побійся Бога! – промовив батько.
- Лежи отам, крячкою, бл….ий куркуль. Я Бога не боюся, ми й попа викинемо з церкви, а там відкриємо клуб, де у вівтарі я перша танцюватиму.
- Ха – ха – ха, - розреготалася Параска, - весь старий мір насілья ми разрушим до основання, а затем, ми наш, ми новий мір построім, кто бил нічем, тот станєт всем.»
- Ну ти і падлюка...
Параска витягла спідницю бурякового кольору – широку, в три пілки, внизу лиштва.
- Дивись, яка гарна! У куркулі…
Стала вона все краще скидати собі в мішок. Туди кинула і мій завітний вузлик для ляльки.
- Це мені для кукли! – заплакала я.
- Остав, Параско, то дитині на кукли, - мати взяла мене на руки.
- Вона сама, як кукла, - відказала Парасочка, гукнула Слизюка і вони вийшли з мішком на двір. Забрали з комори два ящики картоплі, що були винесені ще на Явдоху садити, та клуночок жита. Погрузивши все на підводу вони поїхали…
Тяжкий рік ми прожили. І калачики їли, і кульбабу, молочай, глід з дерев, цвіт вакації, зелені ягоди. 275 жителів нашого села до весни 1934 року не дожили. Цілими родами вимирали з голоду. Було і людожерство. Як перейти греблю і на повороті до Лукіївки під ставком перша хата – у 30і роки там жив дядько Охрім. Від голоду вмерли його жінка і двоє дітей, а він трохи з глузду з’їхав, тож йому доручили трупи по дворах звозити до загальної ями. От він і возив, а щоб двічі не кататися, то забирав ще живих, хоч і нерухомих односельців. Не знаю, що спонукало його до цього, та з’їв він ще живе грудне дитятко…
Бр - р аж самій стало моторошно. Короче кажучи, знайшли його повішаним в себе на бантині, а в нього у льоху голову дівчинки. Принесли в сільраду, поклали на тацю, і зізвали всіх дітей, що залишилися в селі, мовляв: «дивіться, що з вами буде, якщо не будете сидіти в хаті». Я ту голівоньку з двома рижими кісками, як у ляльки до смерті не забуду. Палажка Пружинчина водила свою Аню теж дивитися, щоб боялися, щоб ми нікому не відчиняли, на вікнах не сідали, до поки матері не прийдуть з поля. З тих пір стали мати запирати хату на засув, а батько обгородився, і хвіртку зробив із заслінкою, інколи до баби водили.
- Знаєш, чому у нас називають отой яр Холодний, а Ротмистрівчани його звуть хутір Терни? Не тому, що в ньому навіть у спеку холодно. Батько казали, що поки через нього перейдеш, особливо в досвіта на базар в Ротмистрівку, чи з базару, - то й в душі похолоне від страху. Як підніматися від містка на гору до села, по праву сторону, на горбочку стояла хата. Там жив чоловік, що заманював до себе, або й нападав: грабував, убивав, казали що і людей їв…
На осінь, щоб не вмерти з голоду, мій батько вступив у колгосп імені «Сталіна».
Перед Богом на мені є один гріх.
Навпроти млина жили люди, і в них був синочок – Ваня. Його батько дуже зрадів, коли він народився: « це в нас буде льотчик». Біжить він по дорозі, ніг під собою не відчуває, а вслід йому: «Ванька – льотчик полетів»…
Коли дітям заборонили виходити з двору, щоб їх не поїли – цей хлопчина( йому мабуть тоді було років десять) тиждень просидів у холодній хаті з мертвими батьками. Я була якраз в баби Серафини, в неї третя хата від млина, ( перша була Митіна, потім Корольчина), коли до нашого тину підійшов сивий маленький старичок – то був Ваня. Він тихо, навіть пошепки, попросив: «їсти». Я вкрала в баби два качани кукурудзи, що вона зоставила на насіння і віддала йому. Через два дні його знайшли мертвим біля дверей своєї хати з качаном у руці.
Кукла – пожована крихта хліба, замотана в ганчірочку, яку давали дитині смоктати, щоб не хотіла їсти.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=639061
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 27.01.2016
автор: С. Мошенський