У генетичній пам'яті болить
усе, що мало бути – і немає.
Але надія інша оживає,
як дежавю, що наближає мить
повернення утраченого раю.
І я перелітаю за межу
далекої ілюзії-картини,
мов доганяю череду чужу
і не радію тому вояжу
у полі заблукалої дитини.
Уже і ніч, і зорі, і вогні.
На кожнім перехресті три дороги.
І по якій вертатися мені,
куди тягти худобину за роги?
І смикаю налигач рятівний,
аби із усіма до всіх кричати, –
[i]о, люди, люди, годі вже блукати![/i]
І ера ця…
І вік уже новий.
Або не чують,
або я німий.
Іде минуле…
…до моєї хати.
.
[i]* – так на Київщині подекуди називали пронумеровані виїзди із села.[/i]
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=639167
Рубрика: Лірика
дата надходження 27.01.2016
автор: I.Teрен