Баба Притулиха і баба Шевченчиха були найстаршими на нашій вулиці. Вулиця раніше була зовсім іншою. З одного боку стояли хати, а з іншого – були городи, які належали людям з паралельної вулиці. Посередині лежала доволі широка грунтова дорога. В кінці п'ятидесятих років ми-нулого сторіччя нашу вулицю почали ділити на ділянки, які згідно черги давали під забудови. Нам теж дісталася ділянка на колишньому городові. Вулиця почала обростати новими будинками.На про-тилежному боці вулиці, де жили старожили, теж врізали городи, бо треба було будувати будинки для вчителів. Притулиха і Шевченчиха вже тоді були запеклими ворогами, на межі між їхніми городами була високо нагорнута земля, щоб не дай Боже хтось із бабів носкои черевика не торкнувся чужої землі. На вулиці, там де щільно один до одного сходилися їхні паркани, були насаджені кущі агрусу, щоб не ходили баби одна в одної біля паркану. Всі так звикли до такого дивацтва сусідок, що не звертали уваги на їхню ворожнечу. Незважаючи на пору року, один раз в місяць, 23 числа, вся вулиця спостерігала «виставу», в якій було два актора: Притулиха і Шевченчиха. Після обіду в один і той же час вони виходили на вулицю і не поспішаючи, пильно дивлячись одна одній в очі, зходилися до кущів агрусу.Набір образливих слів, кидався в бік ворога, як каміння, важко, влучно, в саме серце. Вистава закінчувалася хвилин через двадцять, баби різко оберталися одна до одної спинами, зади-рали спідниці, а їх було не менше чотирьох у кожної, показували одна одній голі сідниці, а потім, розігнувшись, через плече показували одна одній дулі, смачно спльовуючи на землю. І скільки б разів ми не дивилися це дійство, все одно знову і знову кликали сусід сусіда на чергову виставу.
Притулиха і Шевченчиха були майже одного віку. Колись Притулиха була високою, стрункою, завжди засмаглою, волосся довге, чорне, густе, яке величною короною лежало на її голові. І вже посивіла Притулиха не змінила свою звичку щоранку туго заплітати помітно поріділу косу. В 1943 році вона стала солдатською вдовою, чим завжди пишалася, показуючи інколи пожовклі світлини свого Євмена. Синові, Іванкові, на той час виповнилося п'ятнадцять і він вже працював на олійниці. Сама ж Притулиха завжди була домогосподаркою. Іван оженився, але чомусь через декілька років розійшовся з дружиною, надовго забувши, що в нього є донечка Лариса. Притулиха до самої смерті працювала на городі, поралася в хаті і вчила Івана, як треба правильно жити.
Доля Шевченчихи не надто відрізнялася від долі Притулихи.Вона була середнього зросту, білолиця, русокоса і синьоока. Про неї завжди казали: фігуриста жіночка. Шевченчиха теж овдовіла в 1943 році, у неї було два сина Семен і Степан. А ось світлин її Івана ніколи у Шевченчихи не було, та й сини навіть не знали, яким був їхній батько, бо він залишив їх, коли Степанко тільки-но народився. З матір'ю залишився жити старший, Семен,у якого було троє синів. Невістка Віра прийшлася свекрусі до душі, жили вони в злагоді, розуміючи один одного, як мама з донечкою.Тільки відносини між бабами затьмарювали час від часу їхнє життя. І ніхто не намагався дізнатися причину чи помирити бабів, бо знали – марно.
Коли Притулисі виповнилося 75 років, вона якось несподівано зігнулася, стала ходити з ціпком, почала говорити тихо і майже нічого не чула. Шевченчиха ж в свої 73 роки була ще достатньо жвавою, але все частіше прилежувала чи сідала відпочивати на улюблений ослінчик, бо дуже боліли ноги.Одного разу декілька сусідів, які зібралися літнього вечора відпочити на лавочці під чиїмсь парканом, в розмові згадали Притулиху і Шевченчиху. А привід для цього був: вже закінчувалося літо, а остання «вистава» бабів була ще в травні. Це було якось незвично і чомусь визивало хвилювання. А через тиждень потому тихо, ві сні, померла Притулиха.Допомогали Іванові всі сусіди. Хоча він і був якийсь відлюдкуватий, ні з ким не спілкувався, допомозі був радий. Він якось злякано і винувато посміхався і весь час шепотів: «Ось бачите… Щоб я робив без вас…». Після обіду на подвір'я Притулихи важкою ходою, вся в чорному, зайшла, вперше за п'ятдесят років,Шевченчиха. Підійшла до труни, торкнулася руки, лоба небіжчиці, низько нахилилася до Притулихи і прошепотіла: «Сестричко, ось бачиш, як воно склалося… Не простила ти мене, не простила… Пробач мене, рідна…». Ввечері, коли всі розійшлися, Іван підійшов до Шевченчихи і пошепки запитав: « А чому Ви назвали маму сестричкою?». Вона, затуливши долонями обличчя, заплакала навзрид: «Ой, Іванку, та Мотря
мені рідна сестра, старша від мене на 2 роки. Нас всього двоє і було у батьків. Коли вона виходила заміж, я вже давно була закохана в Євмена, твого батька, але нікому про це не казала, навіть Мотрі. Не знаю як воно вийшло, але так трапилося, що ввечері після весілля, Іван зайшов до сараю, де я доїла корів. Що трапилося, те й трапилося: завагітніли ми з Мотрею в один день. Але одне я не бачила, як Мотря, шукаючи свого Євмена, побачила нас разом. Йому нічого про це не сказала, а ось зі мною перестала розмовляти. Не помічала, немов мене і не було на світі.Та й Степан, меншенький мій, теж твій брат по батькові. Всього дві зустрічі і двійко дітей, і все життя сама-самісінька. А хату Євмен з Мотрею побудували на батьківському подвір'ї, яке згодом розділили парканом. І вдовою я стала в той же день, що й твоя мама,але тільки я знала про це.Не змогла я знову покохати, нікого не впустила в своє серце, в якому й досі живе кохання, якому не судилося збутися. Ні дідусь, ні бабуся твої не взнали від кого в мене діти, ось за це я вдячна сестричці. Не знаю, що вона казала про мене мамі, але мама прийняла мою долю такою, як вона склалася. Тільки одне нас пов'язувало в житті – наші щомісячні «вистави», як нашу розмову називали сусіди. Кожного місяця, в день, коли було весілля Євмена і Мотрі, ми виходили на вулицю, щоб одна одній в обличчя вихлюпнути з душі образу, біль, ненависть і непорозуміння, гордість і відчай.І з кожним разом це було робити все важче і болючіше». Вона замовкла, перехристилася і просиділа біля Мотрі до ранку. Тільки зараз Мелашка зрозуміла, що вона зламала своє і сестриччине життя, і нічого не можна повернути назад. Навіть запізніле пробачення було зайвим і недоречним у ці хвилини. Іван був приголомшений, у нього не було слів, не було ніяких почуттів, тільки пустота в душі і серці. Він мовчки сидів біля тітки Мелашки, рідної і такої чужої маминої сестри.Тільки в голові крутилася одна й та ж думка: а справді, дідусь і бабуся були ж Шевченками. А ще Шевченчиха попрохала його нічого до її смерті не розповідати Семену і Степанові.
На дев'ятий день по смерті Притулихи, біля неї була похована Шевченчиха, яка так, як і сестра, відійшла в вічність тихо, ві сні.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=639185
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 27.01.2016
автор: Радченко