До таємниці поетового серця
“13 травня 1905 року приїхала твоя Ликера, твоя люба, мій друже. Сьогодні мій день ангела. Подивись, подивись на мене, як я каюсь…” (Із музейної книги відгуків у Каневі)
Любов-сподівання – надія остання.
Ще крила не складено. Ще б полетіти!
Ликеро, Ликеронько, пізнє кохання,
Ви душу поета могли б відігріти…
Не зважилось серце, хоч трепетно мліло,
І стежка стрімка повела у нікуди.
Тарасове слово в душі вам боліло,
І спогади тужно вам краяли груди.
Нарешті як поклик: « У Канів, до нього!»
І злидні, й пересуди, й болісна втома,
І думка про те, що немає живого –
Ніщо не спинило, не втримало вдома.
Так пізно… Уже не повернеш нічого:
«Я каюсь, мій друже. Я знову з тобою…»
Та лиш безнадійно в полоні нічному
До неба душа піднімалась журбою.
Рушник вишиваний тепло зберігає,
Де білим по білому - доля стражденна…
Чернечу гору і Сільце вже єднає
Життєвих доріг таїна незбагненна…
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=639364
Рубрика: Лірика
дата надходження 28.01.2016
автор: Людмила Пономаренко