Я п'ю тіні вечірнього неба,
Боючись забути тебе і на мить.
І мене роздирає потреба
Писати у німу безодню століть.
Сутінки м'яко лягають на гори.
У останньому подиху сонця – ти.
Найнижча цегла моєї опори.
Найвища вершина людської мети.
Ніщо не вертається, все згорає
Багаттями Гангу, дурманом надій.
За кілька десятків років пізнаю,
Куди веде промінь останніх мрій.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=639373
Рубрика: Лірика
дата надходження 28.01.2016
автор: Night