[i]І вони забирають з собою камінчики пам'яті,
Сувеніри вітрів і світанки за синім вікном.
І вони залишаються в нас паперовим журавликом
І графіті на стінах, забутим на лаві шарфом.[/i]
Ми маленькі міста, що згубилися поміж планетами між світами у сяєві сотень мільйонів зір,
Ми спалахуєм ясно свічами, снігами, кометами, наче іскри у плетиві тисяч невпізнаних днів.
Всі порослі садами, вогнями доріг закосичені, едельвейсово квітнуть захмарені наші серця.
І зіниці фонтанів забуті, ніким не помічені все вдивляються в небо в загублених тихих дворах.
Ми маленькі міста без історії, масок і пам'яті, і про нас не напише підручник, не скаже роман,
Ми всього лиш слова, десь наївні, нічим не прославлені, ми химерні думки, звичних вчинків буденний обман.
І в сплетінні шляхів спорожнілих, несхожих, заплутаних ми самотні без суму в провулках молочних дощів,
Поки раптом під вечір в проміння останнє закутаний хтось не ступить безшумно у тінь наших сивих дахів.
Він торкнеться рукою пошерхлих і літеплих каменів, і під пальцями враз затремтить-стрепенеться душа,
Він безглуздо простий - без звання, без прикрас, без орнаментів, у стареньких кросівках, і з небом іскристим в очах.
Він полюбить за так ці вузенькі бруковані вулички, тихий дзенькіт трамваїв, кленові та мрійні вітри.
І його зустрічатимуть ринви дощами з минулого, воркотатимуть тепло з горищних вікон голуби...
А коли він розтане, мов привид, в тумані ранковому, ледь всміхнеться будинкам, в дорогу рушаючи знов,
Лиш монетка на щастя дзеленькне останнім відгомоном, у свічадах зіниць заіскриться прощальним листом.
Ми маленькі міста, вічно юні, древніші од Всесвіту, і самотніх людей нам приводять часами мости.
Вічно теплих людей, що приходять під вечір із безвісті. І лишаються тут щоби зранку у безвість піти...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=639592
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 29.01.2016
автор: Marika