Якось один чоловік, що звався носієм Слова,
прокинувся в сезон дощів
і побачив за вікном натовп міщан у гумових чоботях.
Вони тупцялися у в’язкому багні,
прагнучи залишити в ньому якнайбільше
своїх найчіткіших слідів.
Але як не крути – сліди змішувалися,
стаючи суцільною мутною калабатиною.
Тоді чоловік виніс своє Слово на балкон
і звідти спробував донести його до людей.
Але люди не чули,
надто зайняті процесом залишання слідів.
Та й що для них вартувало те невловиме Слово?
Воно високо линуло до неба,
лише окрайцем черкаючи дахи найвищих будинків.
В той час як земним авторитетом лишався
вагомий, глибокий слід у драговинні.
І тоді носій замкнувся у своїй кімнатці
та взявся майструвати щось досі небачене й мудре.
Коли сезон дощів закінчився,
чоловік вийшов на центральну площу
розрівняв невеличку площадку на долівці
і полишив там Слово у формі чобота
з густо орнаментованою підошвою.
Через мить збіглася зграйка людей
і взялася навперебій вмочати словочобіт носія в багнюку.
Та Слово лише вигравало від цього,
лишаючи по собі безліч гарних чітких орнаментів.
Настав сезон посухи – і численні сліди від Слова
скам’яніли і стали тривалим нагадуванням
про його носія
для перехожих міста.
До наступного сезону дощів.
Доки шанси знову не буде зрівняно.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=639793
Рубрика: Верлібр
дата надходження 30.01.2016
автор: Олександр Обрій