[i]«Ще трохи, ще трохи», - шепоче надірвано грудень,
промерзлими пальцями гладить присипане інеєм волосся.
ще трохи, ще мить, і більше нічого-нічого не буде…
і більше ані звуку, а звук – це серце, адже ти іще дихаєш досі.
а далі – дощі і грози, та більше ніщо не додасть сили,
і останній дзвінок знов покличе тривожно туди,
де тебе похоронять десь нижче за плінтуси, там, де
білим срібляться підстрелені птиці і мчать без людей поїзди.
і більше – нічого, ти важиш не більше і не менше, ніж звук,
а звук – то розпечена лава кислотно-лимонних слів…
і в гарячих замерзлих синіх пальцях розтане звук,
і зникне твоє кришталеве тендітне щастя у пащі китів.
і горітиме небо, надкльоване червоним диким півнем,
і горітиме сонце, стиснуте в клітці примарних ілюзій,
сніг падатиме на грішну голову, не знаючи жодної міри,
і зникатиме життя в очах сумних моєї розбитої музи.
[/i]
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=639924
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 30.01.2016
автор: Іра Табак