В небесах лише пустота і виспівана тиша. Наче хтось проспівав уже всі мелодії передзимових днів. І чомусь саме тоді ти заплющуєш очі, стоячи під покровом вже не синіх, а блідо-блакитних небес, вслухаєшся у цю тишу з сотнями відтінків людських почуттів і дихаєш… чи дихалось вам так… легко, на повні груди, щоб легені проймало тремтливе відчуття чогось прекрасного, не такого, як це описують в книжках. А просто – чогось рідного, близького, а найголовніше – твого, власного, не навіяного чужими ідеалами. Мабуть, саме тоді ти розумієш, що ти один такий, іншого тебе немає. Чи приймеш ти себе, чи знайдеш свій голос у туманному стаді чужих різнотонних голосів?
Небо вкривається білим серпанком, а все навколо переповнюється холодною водою, яка з часом зникає і перетворюється на зорі. Уявіть собі – величезна чаша у вас під ногами, від чого земля, коли торкнешся її пальцями, віддає теплом, а в чаші – прозора вода, яка не втамує спрагу, але дасть початок новим паросткам… чаша наповнюється кожним голосом, звуком, які потрапляють у твоє серце і розчиняються у морозному повітрі, а може – десь в холодних брилах айсбергів…. Та ніщо не зникає безслідно, голоси переростають в струмки, в гори, в степи… І все говорить, нехай по-своєму, але говорить, бо немає на світі нічого німого, немає нічого неживого. Усе живе, усе здатне вкорінюватись в цей світ. І байдуже, чи пам’ятатимуть це люди через двадцять, триста, тисячу років, неважливо чи згадають вони коли-небудь про такі далекі, такі незначні події. Важливо те, що кожен лишає свій слід, що все-таки перетворюється у щось інше, у щось набагато цінніше, у те, що люди шукають все життя, а інколи - не знаходять ніколи…
Айсберги… Вони теж дихають. Крижані, холодні, переповнені білими голосами морських сирен, приглушеним, ледь жевріючим світлом маяків, звуками чогось незрозумілого, у деякій мірі застиглого у часі… Але вони теж тануть… Нехай міліметрами скидаючи з себе товстий шар жорстокої холоднечі, нехай протягом тисячоліть, але все ж таки – тануть… Навіть айсбергам, уявіть собі, буває нестерпно тепло, коли вони бачать рідний силует… Коли на горизонті, розпаленому міріадами жевріючих краплин, які обов’язково стануть срібними променями, з’являється далекий, ледь-ледь помітний, зелений вогник, єдиний колір серед білого, вицвілого до кісток білого… і байдуже, що до цього вогника, він, мабуть, не дотягнеться, і байдуже, що йому дістанеться лише звук, такий одинокий, зовсім тихий звук серед застиглої тиші, що приглушує усі ноти і барви. Важливо те – що для айсберга існує лише цей вогник, що його він здатний чекати тисячоліттями, що заради нього він ладен розтанути, зникнувши назавжди в океані людських почуттів….
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=640207
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 31.01.2016
автор: Іра Табак