Якось працюючи на своїй земельній ділянці, я вловила мелодію:
Ой, у полі вітер віє,
А жито половіє!..
Я вражено зупинилася, прислухалася, Мелодія зникла, віднесена вітром,
та бриніла в моїй душі і в пам"яті. Пісня давня, приглушена, тепер не
завжди почуєш таку. Я завмерла, думаючи звідки ж вона долинула,
засвітилася золотим блиском у моїй пам"яті, і я тихенько підхопила:
Ой, козак дівчину та вірненько любить,
А зайнять не посміє...
Вітер підхопив, виспівані мною слова, та й поніс їх далі...А мені
бриніло в його поривах щось палке, щире та цікаве:
Тим же він її тай не займає,
Ой, що сватати має...
Мене аж у жар кинуло. Як тоді, колись, коли я ще мала, боса, стояла у
степу на колючій стерні біля волів, що запряжені у величезну гарбу,
наповнену соломою. Мама на самому вершку тієї величезної гори, ступає
по ній обережно, а мені дуже боязко.Я дивлюсь і зажмурюю очі, боюся
дихнути, боюся, щоб вітер не здув маму з тієї гори...Дідусь Яків з
Васильком подають мамі великий дерев"яний дрючок, перекидають
довжелезну вірьовку, затягують її туго і закріплюють. За допомогою
дідуся Василько залазить до мами, а я влаштовуюсь на передку гарби.
-Но! Пішли,-легенько командує дідусь, та й виводить волів з поля на
дорогу, а вже потім всідається поруч зі мною. Ми веземо ту солому
додому, щоб перекрити хату,збудовану зразу по війні. Тоді мамі
довелося її крити старою соломою, бур"яном та очеретом. Так вона й
стояла 2 чи3 роки,та почала протікати, і мама нарешті допросилася в
голови колгоспу справжньої нової соломи, бо тоді, раніше,її було в
колгоспі дуже мало, і вона була дуже потрібна для колгоспних
господарських справ.
Я й тепер пам"ятаю, як голова колгоспу відпустив з роботи маму і
дідуся Якова на 2 дні, щоб перекрити хату.Дідуся Якова ми дуже
любили, він брат нашої бабусі Насті, єдиний, із п"яти її братів,що
повернувся з війни неушкоджений, навіть поранення не мав. Допомагав
перекривати хату і наш сусід дід Іван, і сусідські дівки Паша і
Маша.
Коли сіли обідати, мама спитала:
-А де Паша?
-Та ось управиться дома, та й прибіжить, -пояснила Маша.
Василько чомусь почервонів, дідусь це запримітив:
-О, Васильку! То ти закоханий,Паша наречена? Так?
Василько махнув недбало рукою:
-Та вже ні!..
-Це ж чому?
- Бо вона с..е
- Та не може бути! Це тобі хтось набрехав- до нього дідусь.
-Ага, я сам бачив! - твердить Василько.
-Як же це? - запитує дідусь.
А вона пішла за сарай, а я сусідським городом за нею...Дивлюсь, а вона...
-Ну, нічого, Васильку не журись, ми тобі кращу наречену знайдемо.
-Та не потрібна мені ніяка наречена, я ще малий, мені ж лише 7 років.!
Паша І Марійка- доньки баби Іванихи,(так її називали за ім"ям
чоловіка),теж вдови.
Дівчата були дуже гарні, хоч і зовсім різні.Маша- білявка з
рум"янцем на щоках,а Паша жагуча брюнетка з чорними пронизливими
очима. Обидві стрункі, як берізки, веселі, привітні і щирі.Та іноді
були задумані і сумні. Нам здавалося, що дівчата окутані якоюсь
таємницею, про яку перешіптувались дорослі, а ми підслуховували.
Маша вже була засватана за високого, трохи перестаркуватого парубка
Петра, що лише недавно повернувся з війни. Паша навчалася в
сільськогосподарському технікумі. Іноді вона приїжджала додому зі
струнким високим і поважним Миколою Івановичем,(так його називала баба
Іваниха). Люди пордейкували, що це наречений Паші, який чомусь не
спішив свататись. Нам, малим, було незрозуміло, і ми дивувалися, чому
це такі красуні вибрали собі підстаркуватих наречених.
Пізніше Маша одружилася з Петром. Сім"я була добра,
працьовита.Виростили доньку і сина. А от у Паші в молоді роки доля не
склалася. Виявилося, що її кавалер був одружений, тож Паші довелося
зробити аборт. Це її так засмутило, що вона стала все рідше і рідше
приїжджати до мами, а по закінченню технікуму виїхала в інше село, а
потім і маму туди забрала.
Нашого єдиного дідуся ми просто обожнювали. У нього була дуже весела
вдача, він умів жартувати,говорив більше віршами, знав багато казок і
приказок. Люди подейкували, що по війні його запрошували працювати до
районної газети, та він відмовився, бо ж освіти майже не мав. У нього
була дуже гарна приємна і тендітна жіночка - тьотя Фрося. Вона була
така молода, що ми не наважувались звати її бабусею. Ми з братом часто
ходили до них у гості, нам було приємно послухати жарти і вірші дідуся
і ще й поласувати смачними пиріжками, якими пригощала нас тітонька.
Дідусь теж частенько навідувався до нас, пожартувавши з нами,
звертався до мами: "Ну що, моя голубко?Які тут у тебе невідкладні
справи?" І зразу ж приступав лагодити двері,ляди, сапи, лопати,
граблі, косу.
Якось, коли я вже навчалася у першому класі, сталася така пригода.
Гуляючи на перерві на подвір"ї школи, я побачила, що до нас
наближається дідусь Яків. Я неймовірно зраділа і кинулась
назустріч...Та мене випередила височенька струнка третьокласниця
Клавка:
-Татку! - гукнула вона і повисла на дідусевій шиї... Я вражена
зупинилась. Я ж знала, що у дідуся Якова і тітоньки Фросі дітей немає.
А тут оце дивне: "Татку!" І дідусь навіть не глянувши на мене, підняв
Клаву, чмокнув в обидві щічки, поставив на землю і, обнявши за плечі,
повів до класу.Я образилася. "Та що ж це таке? Чому ця задавака Клавка
назива мого дідуся татком?"- думала я, і того ж дня, повернувшись зі
школи зажадала від бабусі Насті пояснень. Бабуся неохоче пояснила, що
мама Клави була нареченою Яші,(та який там він дідусь, йому ж ще й 50 років немає), все йшло до одруження. Та ось у село
приїхала, після смерті мами, жити до рідні Фрося і Яша втратив спокій.
Йому було жаль Катерину, але він не міг змиритися і допустити, щоб
красуня Фрося дісталася комусь іншому, а не йому. Я задумалась і
засмутилась, спочатку було зовсім перестала ходити до дідуся, потім
все ж відновила свої походи, бо ж інших дідусів у мене не було, вони
померли задовго до мого народження, ще до одруження моїх батьків.
Тепер навідуючись до дідуся я іноді заставала там і Клаву. Я
здивовано спостерігала, з якою любов"ю до неї ставляться і дідусь, і
тітонька. Клава ж тітоньку звала мамою. Мені було заздрісно, що у неї
дві мами і татко, а в мене лише мама і бабуся.
Цю оповідь я хочу завершити долею дідуся. Клаву вони виростили,
вивчили, віддали заміж. А коли з"явилися онуки, піклувалися й ними. Та
склалося так, що Фрося померла раніше дідуся, і тоді дідусь одружився
з Катериною, мамою Клави, яка до цього так і не виходила заміж. І
знову бринить мені пісня:
Ой, тим же то він і не горнеться,
Що слави боїться...
Але життя є життя, і доля, й любов у кожного своя. У кого яскрава та
трепетна, у кого в чеканні й надіїї...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=640927
Рубрика: Лирика любви
дата надходження 03.02.2016
автор: геометрія