17. П'ЯТЕ ЖИТТЯ. Чорнобиль. Напередодні 1.
05.02.2016* 17:30
Бонзи правлячої партії в Радянському Союзі завжди прагнули створити собі нерукотворний пам'ятник, тому нічого дивного не було в тому, що перший секретар Київського обкому КПУ пан Цибулько в кінці 1985 року дав команду розглянути питання про перетворення Чорнобильського району у взірець забудови сіл. Відповідна вказівка прийшла в УкрДНПІсільбуд і комплексна команда фахівців під керівництвом головного архітектора інститут Володимира Тихомирова відправилася дивитися суть справи. Враховуючи неймовірно високу державність задачі, в поїздках по селам нас супроводжували перший секретар райкому та голова райради, а це автоматично забезпечило після підсумкової наради знатний стіл з коньяком та високоякісною горілкою "Житомирська", яка не йшла ще у відкритий продаж.
Паралельно до цього Україна готувалася до Всесоюзного традиційного огляду-конкурсу сільської забудови, який проводився один раз в 5 років і він припадав на 1986 рік. В силу цього 1985 рік був роком інтенсивної підготовки: з районів та областей приходили заявки кандидатів на участь у цьому конкурсів, а наш інститут повинен був перевірити відповідність цих кандидатів високим критеріям конкурсу, а потім обробити всі матеріали і представити у Москву. Ця робота починалася під керівництвом Тихомирова, я був у нього заступником, але потім вся ця марудна робота перейшла до мене. Необхідно було зробити інспекцію 25 областей, а в них декілька сіл, фахівців не вистачало, то я взяв на себе 7 областей.
Грішний, бо в цей список включив Волинську область, маючи надію, що побачу свого батька, який жив в Киверцах та двоюрідного брата Бориса, про якого я тільки знав, що він є головою якогось колгоспу. Включив собі і Вінницьку область, маючи надію, що потраплю в село, де народився мій батько.
Мені необхідно було обробити два "пакети" областей: "Одеська, Миколаївська, Херсонська та Вінницька" і "Рівненська, Тернопільська та Волинська".
Пройшло багато часу, багато що забуте, але багато що і врізалося в пам'ять.
Спочатку був Південь.
Тоді обласним архітектором Одеської області був молодий розвеселий чоловік, німець за національністю з прізвищем, здається, Ану.
Це мене розвеселило, бо мимоволі пригадав, що зі мною в сержантській школі був киянин, теж німець, з подібним прізвищем. Командиром відділення був молодший сержант по національності мордва чи комі, який неймовірно погано говорив по-російські, а писав так, що лікарський почерк був каліграфічним порівняно з його почерком.
І от раптом в кімнату, де ми вивчали телефонний апарат, з'явився аж генерал-майор зв'язку! Після слів: "Вільно! Сідайте!" цей перевіряючий вирішив познайомитися із курсантами, взяв журнал, де першим був записаний Жора Ау. Генерал довго дивися в список, потім бадьоро сказав: "Курсант У!" Ми мовчали. Ніхто не встав.
Тоді генерал подумав трохи і сказав: "Курсант Уу!" Мочання. Всі сидять. Але нас вже починав розбирати сміх.
Генерал вже невпевнено каже: "Курсант Уа?" Мовчання. Ми ледве стримуємо сміх.
Тоді генерал махнув рукою і сказав: "Курсант Уну!" І тут ми не витримали - гримнули сміхом, бо тоді Уну був главою ООН.
Коли ми і генерал з нами разом відсміялися, він дав команду: "Курсант, якого я пробую викликати, встаньте!" Жора - коса сажень в плечах, тихо і ніяково встав. "Як ваше прізвище?" - "Курсант Ау, товариш генерал!" - "Не додумався!" - сказав генерал - "Хто ви по національності?" - "Німець." - "Не додумався! Безумовно: німець! Сідайте!"
Розказав цю історію обласному архітектору, посміялись, а потім він мені і каже: "Село, яке будете дивитися, особливе! Там голова - українець, Герой Соцтруда! Але тримайтесь, бо будуть іспити!" - "Які?" - "Не скажу! Загубиться ефект!" - посміхнувся він.
Чесно: не пам'ятаю який це був район, і назву села не пам'ятаю. Районним архітектором була молода бойова жінка і вона повезла мене в то село на "козлику".
Під'їзд до села вразив: голе чисте поле, бо врожаї зібрані, і раптом на обрії масив дерев. Ліс? Ні! Виявилося, що це і є село - все в зелені. Чисті вулиці засаджені деревами, дійсно Палац Культури - із зимовим садом, з декоративним басейном, з афішами нових фільмів та анонсами приїзду якихось музичних колективів, гарні чисті будинки і садиби. Мені здалося, що я потрапив у завтрашнє Майбутнє!
Голова зустрів нас офіційно, говорив теж підкреслено офіційно. Районна архітектор м'яко сказала: "Нам би сьогодні додому!" - "Завтра! Завтра підпишу вам відрядження. Ти покажи йому село, а в п'ять годин бути тут!"
Виявилося, що це було показове село, така собі оаза в степу, а життя місцевих жителів - оаза в загальній пустелі сільського життя області.
В п'ять годин ми були в кабінеті голови колгоспу. Він сказав моїй супутниці: "Молодець! Точна!" і відкрив двері в стіні. А за ними була велика кімната, стіл що ломився від їжі та напоїв, за ним декілька жінок та чоловіків.
Мене посадили біля якогось військового. Господар скомандував: "То за зустріч із архітекторами!"
Після третього тосту він витягнув із-зі спини баян, почав грати і співати. Робив це неймовірно вправно.
Військовий біля мене запитав: "Він пообіцяв вам підписати відрядження?" - "Так!" - "А я тут вже п'ятий день. І так кожний день після п'яти вечора. Вже сил нема." - "То що вас тут тримає?" - ""Наказ полковника. Він мене витребував у полковника. Бо я співаю. Підмога."
Херсонська та Миколаївська області не залишили в моїй пам'яті зарубок - там, здається, були пусті надії і прийшлося не прийняти заявки, а от Вінницька запам'яталася.
Бершадський район був єдиним районом, який висували на премію.
Знову традиційна зустріч із першим секретарем райкому, з головою райради, довірлива розмова про те, як важливо району відзначитися і поїздка абсолютно по всі селам району.
Головним архітектором був лісник за освітою, але людина ретельна та пунктуальна. А район мене вразив - всі ґрунтові дороги були чисті, утрамбовані, з бортами з ґрунту по краям, без будь-яких ям, поля всі ретельно підготовлені до зими, села - нічого особливого, але чисті, в зелені... Цей район тоді отримав премію 3-го ступеню.
Коли ми закінчили роботу, то я попросив відвезти мене в село Олександрівка. "То це інший район!" - сказав секретар райради і відвіз мене туди. Я побачив хату, в якій народився мій батько, на половину сховану в схилі землі, побачив великий хрест, біля якого часто стояв дід Ананій, про якого розповідала мати. "Тут більше ніж пів села Левчишини, але це не ваші родичі. З ваших родичів є тільки Гудими." - сказали мені в сільраді. То я поговорив із своїм троюрідним братом, якому вже тоді було за 80 років, поговорив із троюрідною сестрою, старшою від мене на років 15, яка мене прийняла як найближчого родича, хоча я звалився як сніг на голову.
У мене була тільки година, бо треба було повертатися до Бершаді, адже завтра вранці мене чекало місцеве начальство.
Наступного дня мене підкинули автомашиною до Томашполя, я розшукав Миколу Гудиму, він виявився другим секретарем райкому і в той день одружував сина, то я на наступний день поїхав до Вінниці "на бровах". До поїзда на Київ ще розшукав ще одного троюрідного брата, Чорнописького, якого у свій час Хрущов вигнав із КДБ, коли чистили берівців, із Москви, без пенсії. Я побачив переляканого і зламаного морально бувшого полковника, який працював швейцаром в готелі, познайомився із його останньою дружиною, яка здувала з нього пил навіть. Він був на років 25 старший за мене. Я пригадав, що мама пошепки розказувала про нього страшні речі, але це не мало для мене ніякого значення.
Ми випили за знайомство по чарці. Мовчав, він весь час мовчав. І в пам'яті моїй він залишився як повністю розчавлена особистість, а біля нього дружина, яка долонями і серцем закривала його від усього минулого та дійсного.
Повернувся до Києва і мене закрутило життя, так що я втратив контакт з цими родичами, про що жалію.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=641765
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 06.02.2016
автор: Левчишин Віктор