Йшов 945 рік від Різдва Христового.
Київ процвітав, розбудовувався. Княжа родина збудувала чимало дворів по різних містах Русі. Їхній двір на Горі став ще кращим – там тепер з’явився новий величезний будинок з каменю, котрий і став новими княжими палатами.
Ігор увесь час проводив у походах, тому державою керувала Ольга зі своїм найближчим радником – Асмудом – сином Мирослави й Тихона. Юнак у свої двадцять п’ять літ був надзвичайно кмітливим, тому не просто допомагав княгині, але й виховував синів Ольги та Ігоря: чотирнадцятирічного Святослава та десятилітнього Улеба. Старший був дуже схожим на батька: високий, статний, чорночубий, обожнював військову справу, непокірний, із запальним характером. Від Ольги також успадкував немало: сірі очі, бліде лице, мудрість та ніжність. Улеб був точною копією Ольги: світлоокий, блідолиций, ніжний та спокійний – повна протилежність брата. Недарма жінка називала молодшого своїм янголям, своїм віддзеркаленням.
Того дня Ігор збирався до древлян по данину.
— Ольго, серце моє, — звернувся до дружини Ігор. – Прав мудро.
— Ігорю, ти ж знаєш, я не вмію інакше, — обійняла чоловіка.
— Я обіцяю, що цей похід буде коротким і вдалим. Я повернуся і ми піднімемо на ноги Гору, дітей наших.
— Я чекатиму. Я птахою полечу за тобою, дощем упаду на землю, і краплею стану на твоїй скроні. Ти – моє щастя, Ігоре, іншого мені не дано.
— Сини мої, соколи княжі! – підійшов до дітей, і пригорнув їх до себе. – Пам’ятайте, що ви – майбутні правителі, тому в жодному випадку не ганьбіть нашу родину, слухайтеся матері та Асмуда – він буде з вами.
— Слухаємо, батьку, — промовив Улеб.
— А можна мені з тобою? – запитав Святослав. – Глянь-но, які у мене шати, як у справжнього хозарина…
— Тоді наступного року, гаразд? — обіцяв Ігор. — Ще не час. Древляни – народ непокірний, непередбачуваний. Краще я сам з ними розберуся, а наступного року поїдемо разом.
— Асмуде, — звернувся князь до наставника синів. – Навчи Святослава мистецтву зброї…
— Слухаю, князю, – вклонився.
— Соколи, — підійшов Свенельд. – Як повернемося, я навчу вас такому, що жоден гридь не знає. – Посміхнувся. – А поки що Асмуд вас навчатиме. Ти ж чинитимеш правильно? – спитав у хлопця.
— Тільки вірою і правдою.
— Тепер я спокійний, —сказав Ігор. – Вирушаймо, щоб на світанку бути у древлян! – гукнув і сів на свого баского коня. – Бувайте здоровенькі! Вслід за княжим військом здійнявся пил…
***
— Княжичу, уважніше! – гукав Асмуд, уміло розмахуючи мечем. – А то супостат Вас поранить!
— Я й так стараюся, Асмуде! – відповів Святослав.
— Я не Свенельд, не володію зброєю ідеально, проте також знаю не мало.
Святослав зупинився.
— Чому ти тут, на Горі, при нашому домі?
— Княгиня Ольга взяла мене до Ваших палат. Вся наша родина при Вас…
— Крім Тихона.
— Так, окрім мого батька, — зітхнув. – Він чудовий воїн і зараз супроводжує князя.
— Йому можна вірити?
— Можна.
— Навіть більше, аніж Свенельду?
— Як Ви забажаєте. Все у Ваших руках.
Хлопець знову підняв меча.
— Завжди кажіть супостату: іду на Ви – це повага до нього.
— А це обов’язково?
— Так, княжичу!
— Асмуде! – гукнув Улеб, що підійшов. – Можна мені з вами?
— А навчатиметься хто?
— Я все вивчив.
— І письмо?
— Його першочергово.
— Ставайте з нами, княжичу.
Юнак посміхнувся і взяв зброю до рук. За ними з вікна спостерігала Ольга.
— Твій син – чудовий учитель! – сказала вона Мирославі, що стояла поряд. – Я щаслива, що він при нашому дворі…
— Це найкраща похвала для мене, княгине!
— Скажи, нехай приготують найкращий обід для моїх синів!
— Слухаю, княгине!
Коли обід був готовий, до великої зали зайшли брати та Асмуд. Ольга вже чекала на них, не доторкнувшись до їжі.
— Сідайте, мої соколи! – мовила до хлопців. – І ти приєднуйся. – глянула на вчителя.
— Це велика честь для мене, княгине, — вклонився.
Спробувавши смажену перепілку, жінка посміхнулася і глянула на Мирославу, що стояла осторонь.
— І ти з нами сідай, Мирославо.
— Княгине, мені…
— Можна. Сьогодні можна. – Служниця сіла поряд і Ольга посміхнулася. – Я хочу, щоби такий обід приготували в честь повернення Ігоря. Подбаєш про це, Мирославо.
— Добре, я Вас не підведу.
— Мої милі, - звернулась до синів. – Що ви сьогодні вивчили?
— Як правильно володіти зброєю! – гордо сказав Улеб. – Це так цікаво і захопливо. Проте, мені науки більше до вподоби.
— Кому що! – засміявся Святослав. – Письмо й читання таке нудне…
— Княжичу, якщо Ви хочете бути чудовим володарем, то повинні і писати, і читати – такий закон.
— Ох… — зітхнув Святослав.
***
Ігор вже повертався додому з даниною.
— Ще одна ніч – і ми вдома, – полегшено зітхнув Свенельд, що сів поряд з князем біля вогнища.
— Довга, холодна ніч, — мовив Ігор. – Ох, як же я хочу обійняти своїх синів, пригорнути свою кохану Ольгу! До речі, побратиме, ти коли думаєш одружуватися?
— Я — Ваш покірний слуга, Ігоре Рюриковичу і моя місія – служити Вам та охороняти Вас і Вашу родину. Яка мені сім’я…
— Ти повинен. Невже хочеш на старості літ зостатися один?
— У мене є сестра, князю.
— Сестра? – здивувався Ігор. – Чому ти про неї ніколи не розповідав?
— Вона далеко звідси, – зітхнув і глянув у бік Києва. – І не знає про мене.
— Чому, Свенельде?
— Так буде краще. Якби мій покійний батько не розповів про неї, то я і не знав би.
— Знайди її, Свенельде! Це ж твоя кровинка!
— Я знайшов її. Дарма все це.
— Хто вона?
— Красуня, бояриня. Не рівня я їй. Не хочу, щоби вона знала про мене.
Ігор глянув у небо.
— У мене також є рідні, проте ми ніколи не бачилися. Як гадаєш, вони зараз дивляться на ту зірку – вказав рукою догори, на найбільше світило, – і думають про мене?
— Все можливо, князю.
У Свенельда перед очима з’явилася Ольга – самотня, сумна. Так, це все через Ігоря, котрий колись ввірвався до Києва і зруйнував усе, що міг. Душа Свенельда наповнилася ненавистю та бажанням помститися.
— Як гадаєш, нашим воїнам вистачить цього золота? — запитав раптом Ігор.
— Не зовсім…
— Гадаєш?
— Знаю. Вони ввесь час кажуть, що Ви – чудовий правитель і воїн, проте, грошей їм замало…
— Треба було взяти більшу данину…
— Ніколи не пізно повернутися знову, щоб зібрати більше, князю.
— Все, завтра повернемося до Іскоростеня. Іди, скажи нашим гридям, вибери найкращих.
— Слухаюсь, князю…
Щойно Свенельд відійшов від Ігоря, як на нього накинувся Тихон.
— Що ти замислив, божевільний?
— Те, що тобі не потрібно знати!
— Невже ти не второпаєш, чим таке повернення загрожує, князю?
— Я все чудово розумію…
Тихон підбіг до Свенельда.
— Ти хочеш його вбити! – крикнув. – Я йому негайно все розповім.
Воєвода схопив Тихона.
— Тільки-но спробуй… У тебе такі чудові діти. Невже ти хочеш їм вкоротити віку? Вони ще такі малі. Асмуд, Предслава.
— Ах ти ж…
— Я усе сказав. – відпустив чоловіка.
– Повернусь До Києва і поквитаюсь з тобою, вбивце!
— Що? Який убивця? — вигукнув розгніваний Тихон.
— Ну не я ж не вберіг покійного Володислава…
— Невже тобі не шкода княгині?
—Якраз її мені найбільше шкода! Мою кровинку… — прошепотів і пішов геть.
Чоловік завмер на місці, не сказавши ні слова. Так, він частково був винен у трагедії, що сталася п’ятнадцять років тому.
Уранці найкращі гриді разом з Ігорем були готові до чергового походу та зібралися перед табором в очікуванні Свенельда, котрий ніяк не виходив зі свого шатра.
— Свенельде, друже! – князь увійшов до шатра, і, побачивши чоловіка ледь живим, завмер.
— Що з тобою?
— Княже… — прошепотів той. – Щось мені зле: лихоманить, погано мені.
— Тримайся, побратиме! – нахилився до воїна і взяв його за руку. – Ще трішки зачекай. Увечері будете вдома. – Ти, — звернувся до воєводи, що стояв на вході до шатра, – скажи, щоби приготували все необхідне для того, аби Свенельда доправити до Києва.
Гридь мовчки вийшов геть.
— Князю, може не треба? Я зараз спробую підвестися.
— Навіть не думай! – гримнув. – Я туди піду з Тихоном, і негайно повернуся до міста… Все, забирайте його!
Вийшовши надвір, Ігор негайно покликав Тихона.
— Підеш зі мною, – наказав.
— Слухаю, князю.
— Вітаю з тим, що ти знову у війську!
Чоловік посміхнувся у відповідь.
***
Ольга прокинулася серед ночі, голосно закричавши.
— Мирославо!
— Що з Вами, княгине? – перелякана служниця стояла на порозі.
— Дай-но мені води. – Ольга жадібно пила, а далі почала розповідати. — Мені наснився страшний сон: ніби довкола Ігоря змій в’ється, та страшний такий, і від нього гине мій милий…
— Ви просто переживаєте, княгине… Все буде гаразд!
— Помолися зі мною, Мирославо.
Жінки стали на коліна перед вікном і почали гаряче молитися.
— Господи, вбережи раба Божого Ігоря від смерті, горя, нещастя… — Ольга підвела очі до неба та перехрестилася.
***
Тим часом Ігор з військом підійшов до Іскоростеня, давши князю древлянському звістку, щоби той знову зібрав данину.
— Ви впевнені, князю, що нам потрібна ця данина? – спитав Тихон.
— Звісно! — ствердно відповів Ігор. — Це ж для наших гридів таке свято буде!
— Древляни напали! – голосно закричав один з чоловіків, підбігши до князя. – Напали!
Розпочалася страшна битва. Ігоря відразу ж сильно вдарили по голові, після чого він зомлів…
Отямився князь у полоні.
— Тихоне, ти тут? – спробував підвестися, оточений древлянами.
— Я тут, князю! — обізвався Тихон, який зв’язаний сидів поруч. — Ох, я знав, що все так буде!
— Про що ти? – підвів очі до колишнього друга.
— Це все Свенельд. Він вчора мені сам все сказав, лихий чоловік!
— Тихоне…
— Не кажіть нічого! Ви знаєте, що я не винен у смерті Вашого первістка, я завжди був з Вами і буду! Ви знали правду, та не вірили у неї!
— Над ними закричали ворони і з чорного неба пішов дощ.
— Боги нас оплакують…
— Пробач мені, Тихоне.
— Я давно пробачив. Яким би Ви не були, я завжди знав Вас справжнього! Пообіцяйте мені, коли додому повернетеся, то попіклуєтеся про мою дружину та дітей моїх…
— Ми разом повернемося!
— Тільки Ви один, князю, тільки Ви один…
Полонених вивели на середину кола, котре зробили жителі Іскоростеня.
— Прощавайте, князю, — прошепотів Тихон. У нього впився ворожий меч, від чого чоловік упав додолу.
— Тихоне! – закричав Ігор. – Тихоне!
Перед Ігорем став князь Мал. Ворог глянув на переможеного та лукаво посміхнувся. Він завжди ненавидів князя – чоловік колись змусив древлян підкоритися йому та Києву, забрав у люду найдорожче – незалежність.
— Ось ми й зустрілися, князю! – засміявся Мал. – Тільки тепер я стою над тобою, а не навпаки!
Ігор підвів очі. Він зрозумів, що це його остання зустріч з ворогом і з них вціліє тільки один.
— Невже, — прошепотів. – А ми давно не бачилися, – підвівся. – Навіщо ти знищив людей? Якщо ти вирішив убити мене, то вбий!
— Я зроблю це із задоволенням, – дістав меча. – Ось-ось ти підеш до Нави разом зі своїми гридями, що полягли. Але я ж не такий лютий, яким здаюсь. Чи не так?
— Чого ти хочеш?
— Останнього бою, – глянув на зброю князя. – Бери меч до рук і бийся зі мною востаннє! Хто програє – той живим звідси не піде.
— Гарна пропозиція.
Мал підняв свого меча над собою і замахнувся на Ігоря. Поранений ледь встиг вчасно ухилитися від удару.
— А ти спритний, — зашипів.
— Знай, що мої сини мститимуть за мене.
— Я і їх знищу, – розсміявся. – Давай-но, захищайся!
Князі кидалися один на одного. Кожен з них був сильним і спритним, але рани давали про себе знати. Через кілька хвилин Ігор почав важко дихати і впав на коліна.
— Бачу, ти здався, — переможно промовив древлянин. – Ну що ж, твій вибір…
Ігор не міг підвестися. Кожен подих був страшенно болючим для нього. Він бачив, як чужі гриді заметушилися і через мить взяли його під руки та повели до двох дерев, які нахилили.
— Прощавай, Ігорю! – крикнув супостат. – Ти заслуговуєш цієї страти. Чуєш?
— На тому світі ми ще зустрінемось, Мале! – відгукнувся переможений. – Мої нащадки відплатять тобі!
Це були останні слова Ігоря. Мал, не бажаючи бачити страшну картину смерті сина Києва, відвів свій погляд убік. Тепер у нього були великі плани на найближче майбутнє.
Останній подих. Останні слова. Останній погляд. Останні думки. Трава довкола двох дерев-палачів почорніла від крові великого князя. Мал полегшено зітхнув і, не оглядаючись, сховався за мурами Іскоростеня.
— Поховайте його, як слід! – гукнув гридям. – І негайно дайте звістку про смерть залишку війська та Києву! Нехай тепер усі знають, що я згодом стану князем усієї Русі!
***
— Моя Ольго, душе моя, розрадо моя, щастя моє. Де б я не був – я ніколи не зможу забути образ твій. Пробач мені все, що робив не так або ж думав. Я тебе кохав, кохаю, і буду кохати – на світі цьому чи на небі далекому – завжди!
Сини мої, соколи! Ви – найдорожче, що я маю. Ви — моя гордість, щастя, сила, перемога, мій розум. Вірю, що станете чудовими правителями! Благословляю!
Тихоне, вчителю мій, найвідданіший та найсильніший! Пробач за невіру, за біль та горе. Спочивай з миром!
Свенельде, лисе хитрий! Ти втерся в мою довіру, а потім зрадив. Ох, пам’ятай, що помста – річ страшна, ненависть – ще гірша. Не бачити тобі спокою на тому світі, хоч на цьому матимеш. Вибачаю!
Предки мої, батьки мої, зустріньте мене, пригорніть мене, грішного. Простіть мені все зле та нелюдське. Вітайте мене, бо я Вас вітаю!
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=642158
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 08.02.2016
автор: Ольга Плай