Дивився з неба місяць величаво,
Та враз сова десь близько прокричала.
Сиділа мовчки посивіла мати:
(Якби було тоді їй, бідній, знати?..)
Подумала, мабуть, на якесь лихо,
Й молиться вона стала тихо-тихо.
А місяць слухав, бачив і згадалось,
Що з матір'ю цією колись сталось:
Пройшло з тих пір вже більш,
ніж чверть століття –
Афган кипів в вогні в те лихоліття.
А син її, Михась, пішов до війська
(Прийшла, бач, і йому повістка),
Хоча і був єдиним сином в мами,
Та хто коли рахується із нами?
Він прослужив в Кабулі більше року,
Писав, що в нього ніби все нівроку,
А мати все молилась і чекала
Й сові не раз, бувало, дорікала.
Стояла тиха гожа літня днина,
Коли додому з цинку в домовині
Прибув солдат. Ще 20 лиш минуло,
І в серці диким острахом війнуло:
- Чи може бути там моя дитина?
Невже прийшла страшна ота година,
Що та сова мені навіщувала,
Але ж я, навіть, не підозрівала,
Що це торкнеться якось мого сина?
Невже моя молитва вже безсила?
Стогнала мати, майже напівмертва.
- Заради кого й чого така жертва?
Чи миру стало більше після цього?
Невже синів народжують для того,
Щоби відправить у чужі країни,
А матері в здогадках щоб кипіли,
Куди летять сини їх воювати?
В таких страшних думках терзалась мати:
- Чому в чужій землі стікав ти кров’ю?
Чи мало пестила тебе своя любов’ю?
Тепер прибув на рідну землю, сину,
А як же я тебе тоді просила
Не йти до військкомату, не служити,
Так ти боявсь себе й мене зганьбити!?
Кому потрібні честь твоя і слава?
Зате тепер ось папірця прислали:
«Загинув як герой, при виконанні»,
Ще й долг якийсь «інтернаціональний»:
Кому заборгував мій син в Афгані?
То краще б вже потрапив в буцегарню,
Ніж заплатив життям, синочку мій, єдиний! –
Кричала мати в сина на могилі.
А він мовчав… І рік, і два, і десять…
Було це недалеко від Одеси.
Та мати на могилку, часто ходить,
Провідує, порядочок наводить.
Сусідським діткам дасть цукерок жменю:
- Це, - каже, - за Михасика від мене.
До церкви сходить, свічечку поставить,
Та не могла себе ніяк заставить
Поставити «за упокій» синочка,
А все «за здравіє» виходило і точка.
Старенька вже. Та на городі дбає:
За себе і за сина посапає,
А в понеділок чемно так сідає,
Програму «Жди меня» переглядає.
Вона Кваші така вже вдячна часом,
Коли чиясь рідня збереться разом.
А мозок говорив: "От якби люди
Могли зробити і для мене чудо,
Щоб хоч якась рідня озвалась і до мене!
А коли меле млин, то колись змеле.
І недарма так кажуть у народі,
Що ж, трапилась і їй така нагода.
В кінці програми показали фото:
Цей чоловік назвався Фріден Отто.
І раптом… мати в нім пізнала… сина,
Свого Мишка, під серцем що носила:
І той же ніс, і щирі світлі очі,
І вуса, хоч уже не парубочі,
Але такі свої і рідні, Боже милий!
Роки знайомих рис його не змили.
Це він, Михась! Його, таки, пізнала,
Що він живий, про це давно я знала.
Не знаю, хто похований в могилі,
Та головне, що син мій не загинув!!!
Вона тремтячими руками лист шукає,
Нехай поки що серце не штрикає,
Листа писать збирається в програму.
Ні, мабуть, краще дати телеграму.
Щоби дожить до зустрічі із сином,
Вона збере усі свої зусилля…
І дожила… Сидить тепер у залі
І Бога молить, з сином щоб зв’язали.
Вона почути хоче голос рідний,
І смикався куточок губ, поблідлий.
Та ось ведучий викликав до себе
ЇЇ. Устала. Ніби все, як треба.
Вже підійшла… і серцем відчуває,
Що чудо, все-таки, з людьми буває –
До неї йде її синок, єдиний…
Це ж стільки щастя зразу для людини!
Вернувся Отто – син, з-за океану.
Він розповів їй про смертельну рану,
Без пам’яті як жив в другій півкулі,
І з мозку як дістали в нього кулю,
Як стерлась з пам’яті його країна,
І як шукав на карті Україну,
І як вона озвалася до сина.
А мати слухала… І ні! Не голосила,
Боялась свого сина перебити,
Щоби себе й свого Михася не зганьбити.
- А знаєш, мамо, - він сказав матусі, -
Бувало так, що вгору я дивлюся:
Те саме сонце й небо неозоре,
Але там, мамо, трохи інші зорі.
А в нас, в селі, такі ж як і раніше?
- Зірки ті самі, та життя вже інше.
І сови інші. Ці розумні птахи
Заплутались в житті цім, бідолахи.
2012.
Ганна Верес.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=642500
Рубрика: Воєнна лірика
дата надходження 09.02.2016
автор: Ганна Верес (Демиденко)