20. П'ЯТЕ ЖИТТЯ. Чорнобиль. Катастрофа.1.
10.02.2016* 15:50
Борис, виявляється, був депутатом Верховної Ради України п'ять разів підряд - таке тільки в Радянському Союзі могло бути, щоб людина мала таку постійну роботу! Таких як він було багато тоді серед депутатів, тому у нього, як і у його колег по Раді, був постійний номер-люкс в готелі "Україна", на час сесії.
25 квітня 1986 року десь вдень він подзвонив мені: "Здоров! От що: сьогодні тобі треба на 19:00 бути у мене в готелі. У вестибулі підійдеш до чергового і скажеш, щоб він подзвонив Левчишину. Я вийду і заберу тебе до себе! До зустрічі, брате!"
Він гонористо спустився по сходам, помахав рукою черговому, той навіть легенько вклонився йому, взяв мене під руку і провів по сходам наверх.
"Ох, Вікторе, у мене радість: я таку операцію провернув!"
"Секрет?"
"Та ні! Я у КДБ купив 10 списаних газиків по 150 карбованців штука!"
"Так дешево? Чому?"
"Вони пройшли свій ресурс. По документам." - і хитро подивився на мене.
"То у тебе тепер буде великий автопарк в колгоспі?"
"Жодної мені. Обком партії, облвиконком, персонально пару секретарів, одним словом: мені - жодного. Все для партії, все для народу!" - і засміявся.
Перед дверима його номеру призупинилися.
"Там у мене сидить бувший командуючий Закарпатським військовим округом, начальник одного відділу у Верховній раді. Повинен от-от підійти один, скажемо так, адвокат і будемо святкувати закінчення сесії. Завтра додому!"
В номері дійсно сидів дуже старий за віком генерал з багатьма зірками на погонах та з іконостасом орденських планок на кітелі, цивільний чолов'яга в шикарному костюмі з пронизливим поглядом та посмішкою змовника. На столі стояли кавові чашки, закутаний, судячи з усього, чайник із кавою, на тарілках лежали мандарини, міцні і великі червоні яблука та шоколад.
"Мій брат!" - об'явив Борис. Всі покивали головами. "Він архітектор". Всі знову увічливо нахилили голови. "Так! Почекаємо ще Петра, він от-от буде, і почнемо, товариство!" - сказав Борис - "Ти, поки що, наливай собі кави, бери шоколад та фрукти."
З недовірою налив собі каву, але вона виявилася міцною та запашною, такою я ще не бавився навіть у Львові. Борис змовниць посміхнувся, відчувши моє здивування.
Вони про щось загальне говорили, я не слухав, бо зосередився на каві і до того ж відчував себе не у своїй тарілці.
Грюк у двері, прийшов очікуваний Петро - розхристаний, жвавий, навіть веселий. Всі зраділи йому, але, як мені здалося, більше тому, що нарешті всі у зборі. Я ламав голову: навіщо Борис мене запросив, це потім я мав багато разів нагоду переконатися, що він любив ставити людей у провокаційне становище і тоді явно він хотів не мені, а своїм товаришам полоскотати нерви.
"Так, товариство! Закриваю вхідні двері в першу кімнату на ключ, тут тільки щільно закриваю ці, враховуючи, що у нас сухий закон, ми будемо пити виключно коньяк чекушками!" - з цими словами він витягнув із шафи великий ящик в паперовій обгортці, зняв її і ми побачили штук 50 чекушек, тобто пляшечок по 250 г кожна. - "Я визнаю тільки наш, закарпатський коньяк!" - "Найкращий у світі!" - сказав радісно генерал.
"Закусувати ми будемо волинянськими виробами! М'ясо в шлунку тварини і в'ялений в'юн! Хліб київський, вибачте!" - він немов фокусник витягнув ящик з рибою, ящик з м'ясом, пляшки з березовим соком, який був настояний на яблуках, трилітрові банки з квашеними огірками та помідорами - "Все виключно натуральне! Українське!"
По тому, як генерал спокійно сидів, а два інших чоловіка витягували із серванта тарілки, виделки, ножі, полотняні серветки, я зрозумів, що цей ритуал у них звичний. Борис упивався процесом підготовки до пирушки. Я зробив порух, щоб допомогти в чомусь, він вказав мені: "Сиди! Ти - мій гість!"
Пирушка була знатна - вишукана, з анекдотами: тонкими (цивільні) і суто українськими (Борис), з іронічними висловами генерала, зі сміхом і відчуттям повної свободи. І неймовірно смачно. Мене вразило м'ясо, яке, виявляється, було розпластане, пересипане гірчицею в зернах, трохи посолене, згорнуте, засунуте в шлунок тварини, а потім на три місяці закопане у землю. Про смак в'яленого в'юна взагалі мовчу.
До метро на площі Товстого, благо це було недалеко від готелю, Борис провів мене таким чином, що я встиг на останній поїзд на Оболонь. Ми обнялись, пожали руки один одному і я поїхав додому. Від станції "Мінська" шлях до будинку забрав певний час і я дома був біля 2:00. Мене чекала мов фурія дружина: "Візьми свого сина! Він не спить! Вимагає пісень! Привчив! Мені зранку їхати віддавати кофту і взяти гроші!" - кричала/шипіла дружина. Я себе відчував винним - їй дійсно треба було це зробити, адже вона в'язала кофту три дні!
Взяв сина на руки, він звично вмостився у мене на руках, і я почав ходити по кімнаті та наспівувати йому пісні. Він був збуджений, бо наревівся, і довго ще схлипував у мене на руках. Раптом за вікном я почув голос у мегафон: "Станьте в ряд! Шофер машини номер , мать твою, стань в ряд!" І матюки. Заінтригований я із сином на руках підійшов до вікна.
Вікна будинку виходили на Богатирську, на проїжджу частину, фактично на шосе. Напроти будинку був розташований автобусний парк. І я побачив, що всі автобуси вишикувалися в ряд, а один вирішив бути самостійним, то міліцейська машина з мигалкою заганяє його в ряд. Що за чортівня? В пів третьої ночі?
Поки я стояв та роздумував над цим, колона почала рухатися, повернула праворуч, вийшла на паралельну вулицю і поїхала в бік Вишгорода. У мне чомусь промайнула думка, що колона іде на Чорнобиль.
Ліг спати. Дружина дуже рано поїхала по своїй справі і в 10:00 вже була дома. Як тільки зайшла до квартири, то прямо від дверей сказала: "Я знаю що трапилося. Чорнобиль вибухнув. Напроти мене в метро сидів як чіп п'яний чолов'яга і ритмічно вигукував: "Як гарно! По двісті спирту дають! Чорнобиль вибухнув! То по двісті спирту дають!""
Ми тоді не знали, що 0 1:23:50 вибухнув четвертий реактор в Чорнобилі. Але я підійшов до книжкових поличок, витягнув довідник по фізиці, прочитав потрібне, і сказав дружині: "Справи кепські. Треба вам їхати з Києва."
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=642842
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 10.02.2016
автор: Левчишин Віктор