Я згадую міні-зайчики, золоті, солодкі... так близько й досі -
Вони гріють мої бліді плечі щоночі...
І дарма я стараюсь не бачити в цьому мареві любий страх і осінь,
і дарма не шкодую свої юні і змучені очі.
Сталевими літерами грубо карбую слова в кімнаті себе.
Болить. Підсвідомо надіюсь що - мушу.
Я не знаю чи знайоме тобі відчуття, що вмить забирає все,
а натомість ятрить, і не ввічливо ранить душу....
Кожен день - новий шанс амнезії старих помилок - я плачу
Ненавмисно хворію, рятуюсь зимою - відколи?
Згадую важкі руки, не менш важчий погляд - чи ще побачу?
І усвідомлюю гірко правду: майже ніколи...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=643652
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 14.02.2016
автор: тепла осінь