23. П'ЯТЕ ЖИТТЯ. Увертюра до Ініціації
14.02.2016* 18:37
Чорнобильська катастрофа напряму не зачепила нас. Принаймні: я так думав. Життя котилося, а я плив по ньому бездумно і безтурботно. І це мені так здавалося.
В 1987 році звільнився з тенет державної установи і пішов в усі тяжкі кооперативного руху. І це було приголомшливе, коли приніс дружині за місяць стільки грошей, скільки раніше приносив за рік. Та нічого дивного не було в тому, що гроші автоматично почали немов вода просочуватися у пісок "грошей не вистачає".
Безумовно, навколо мене почали збиратися хмари, але я нічого не бачив і нічого не відчував. Це тепер розумію все те, що тоді відбувалося, але, як кажуть в Одесі, "Щоб я був такий розумний, як твій батько потім!"
Почали помирати мої товариші - один за одним однокурсники, колеги йшли з цього світу. Хтось через хворобу, а хтось через нехлюйство чи бездумність існування.
Приїхав до батьків мій друг Давид із Москви відпочити і потрапив до Стражеско - трансмуральний інфаркт.
Через рік він був у відряджені по Україні, ми мали намір робити спільні роботи, я був тоді у Світловодську і він спеціально для зустрічі зі мною приїхав туди. Ми поспілкувалися гарно, про все домовилися. Коли я садив його на човен на підводних крилах до Києва, то, прощаючись, поклав праву долоню йому на груди, такий порух був звичний в наших спілкуваннях, коли ми хотіли підкреслити дружність наших стосунків, і здивувався, бо під сорочкою з короткими рукавами, адже було дуже жарко, відчув холод кам'яної плити.
Через два дні я повернувся до Києва і мене приголомшила звістка, що Давид помер.
Він з мамою пішли на пляж, скупалися, він сів біля неї, простягнув руку зі словами "Бачиш, це дерево я завжди малював раніше" і впав - серце зупинилося.
Ховали ми Давида на Байковому кладовищі - крематорій. Потім попіл відвезли до Москви і дружина розмістила урну в колумбарії на Ваганьковському кладовищі.
Було дуже боляче, але тільки через багато років я зрозумів, що ця смерть нанесла мені міцний психічний удар, оговтатися від якого я так і не зміг.
Допоміг дружині поступити в аспірантуру, писав для неї статті, але наші стосунки провалювалися в якусь яму. Тепер я знаю, що прокляття, яке лягло на мене після того. як я полишив першу дружину, неухильно наближалося до мене - час його реалізації вже наближався, але я нічого тоді і гадки не мав - кочував про кооперативам і фахово падав все нижче і нижче, хоча традиційно всюди був головним архітектором.
Була і радість у мене - я зустрічався із середніми дітьми, а сини все сильніше і сильніше мали браталися, хоча мати у них і були різні і була різниця в 14 років.
У 1989 році ми по почину дружини поїхали відпочивати на Південний Буг - села Сокілець і Печора - неймовірно гарні місця. Я був у захваті від архітектури
часів володіння графів Потоцьких, хоча варварство часів Советікуса вже і понівечило будівлі. Та не зважаючи на цю красу між нами стовпом стали чвари.
Повернулися до Києва. стосунки стали неймовірно скандальні і я, скориставшись тим, що у мене з'явилося замовлення на проектування дачі, фактично переселився до майстерні.
Десь вдень, 12 лютого 1990 року до мене в майстерню з'явилася дружина і сказала: "Я тільки що була у Володимирському соборі. Поставила свічку за твоє здоров'я. Я давно маю коханця і тому подала на розлучення."
Тупо дивися на неї, у мене не було ніяких емоцій. Спокій. Але коли вона пішла, то на мене немов навала пішла - я уявив долю сина і жах скрутив мене в бараній ріг.
Фактично саме з цього дня у мене почалося Розкриття Розширених Сенсорних здібностей.
Не буду описувати цей процес, тим більше, що я його вже описав в окремій сповіді.
Не буду розказувати через що мене протягнула ця дружина, яка, як виявилося, гуляла знатно, а я був певен, що вона займається в бібліотеках і готує дисертацію, статті їй писав... Я рік не давав згоду на розулечння.
Не буду розказувати як страждав наш син, бо він має від народження Розширені Сенсорні здібності і зчитував з нас інформацію.
Пізніше, десь в середині 1991 року, ясновидець та і взагалі відун від народження Тарас Григорович Шейко прочитає мені коротку лекцію, яка звучала приблизно так.
[i]"Якщо Вищі Сили вирішують когось із дорослих людей зробити своїм емісаром, то вони повинні цю людину привести в такий стан, що людина прийме те, що Іде до неї. Цього не треба робити з тими, хто народжується вже таким. Наприклад: я. Моя мама говорить мені один раз: "Знову сусідки мені кістки миють біля другого парадного. Іди, Тарасику, перевір чи це так". Я знаю, що це так, але іду. І дійсно: стоять і голосно говорять про мою маму.
Але, якщо людина прожила вже довге життя, у неї вже відпрацьовані стереотипи сприйняття цього життя, то як її можна привести в стан, коли вона прийме щось Незвичне? Скільки тобі років? Зараз 55? А тоді було 54! От бачиш!
То в такому випадку Вищі сили примушують людину втрачати те, що для неї найдорожче, чи ставлять людину в такі умови, яких вона боїться. Людина боїться тюрми - потрапляє в неї, боїться потрапити під автомашину - потрапляє під неї і так далі.
Ти боявся втратити сім'ю і ти її втратив.
Робиться це для того, щоб розпорошити, розламати кокон твоїх переконань, твоїх стереотипів, твоєї однозначності, бо тільки в такому випадку можна увести в тебе Нове, принципово Нове. І чим більше ти будеш страждати, тим більше є вірогідність, що ти приймеш це Нове. Зрозуміло я говорю?
Пам'ятаєш як ми зустрілися? Мій Голос, а Він у мене від народження, зразу сказав мені хто ти є, я сказав тобі, але ти не повірив. Я сказав тобі, що ти був Адамом. Ти розсміявся, бо прийняв це буквально. А я мав на увазі, що твоя Душа є дуже стара, що вона увійшла в реінкарнацію на Землі тоді, коли були перші люди.
Мені Голос довго не хотів казати чому у тебе так багато дружин. Я умовив його. І Він сказав, що просто твоя Душа завершує Земний Шлях і що на тобі треба підчистити все те, що накопичилося за час проходження нею реінкарнаційного Земного шляху. І це ще не вечір! Повір мені."[/i]
Я тоді мовчав, посміхався, бо все це було немов у фантастичному, а вірніше - у містичному романі.
Заради сина і чогось, що я не міг збагнути, я ладний був терпіти все. Тому навіть на другий виклик в суд явився із впертістю стояти на своєму. Мене навіть не пробила фраза, яку сказала дружина судді,: "Подивиться на мене! І подивиться на це! Між нами розрив в 22 роки! То що може бути у нас спільне?" - "Син!" - прошепотів я. І не дав згоду. Сину було тоді 5 років.
Але коли прийшов третій виклик на суд, то я вже був інший, я пройшов Ініціацію, і тому спокійно відписався "Не заперечую!" і на суд навіть не з'явився.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=643869
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 14.02.2016
автор: Левчишин Віктор