Реалістична
міні-поемка з натури.
О ні, я не заради вигоди надбань
зійшов у цю згорьовану юдоль базарну —
у пекло сповіді так сходять і ятрять
провину непоправну докорами марно.
Прищулом срібним не виблискував тут хист,
тут жиром не вилискував достаток тлустий —
від голоду знеможені сюди тяглись
незграбні у служінні долару бабусі:
волаючу до неба сивину заслуг
сором'язливо під дірявими платками
ховали, ніби ран Христових глибину,
ковтали біль і в зморшках зраду сліз ховали.
Петрушки прикра безцінь, злидні часнику
з тремтливим сухожиллям рук переплітались,
благання порятунку й хліба — не ціну
знеможені уста безсило промовляли.
Аж тут, неоковирним почовгом дідусь
невправно вплів свій недолугий, лячний розпач
у розмаїття розпачів, з кишень добув
десяток цибулин — сяйнуло враз врізнобіч,
десяток золотих неначе сонць зійшло
над сірим мороком цементного прилавка.
На мить розвиднилось нужди похмуре тло
і згасло — в груди вдарив протяг зляку,
знесилив жевріючі полум'я очей,
облич погідні плеса хвилюванням збурив,
загрози хмарою завис над дідусем...
Я озирнувсь — похмурої статури муром
нависнув над торгами податей збирач,
слуга тугих кишень, гроза кишень дірявих,
всевладдям уніформи, наче падишах
шовковим злетом паланкіна, над отари
впокорених підданців звівся і поплив
язичницьким бовваном, ідолом наживи
на ношах страху схилом згнічених голів,
уступом ший, плечей, підім'ятих ранжиром
базарної субординації. Свій плин
спинив він перед сторопілим нашим дідом,
обурений свавільним вчинком цибулин,
які безмитно перетнули володіння
беззаперечного "що ти мені — те й я тобі!".
Ревнитель панових кишень зібрав лушпиння
разів зо сто за день зужитих слів
й обличчя діду заліпив цим харкотинням—
мовляв: "зі мною, діду, миле рандеву
тобі обійдеться ні більш, ні менш, а в гривню!
Чи, може, думав, я задаром тут стою
й втішаю очі даром уніформи дивом?".
О, був би дідовим безцінний гривні скарб,
то був би дід володарем буханки хліба,
не брав би дід на сивини своєї карб
гріха небесне злото цибулин залізом
продажних п'ятаків перемірять, о ні,
на подіум брутальних апетитів він би
сяйну незайману красу городини
не виставляв на глум шлунковий хіті.
Мозолисту трагедію безсилих рук
дід за кулісами байдужого прилавка
так довго виминав з пустих кишень — та мук
сумління й голоду не сила вгамувати.
Порепаністю рук, порепаністю щік
не вгамувать, набряклий кулаком при боці,
чиновно-чорний уніформний гнів: цей дід! —
непослуху більмо в наживи чорнім оці.
Боксерсько-вивірений блискавка-удар —
і, наче з дідових беззубих ясен зуби,
з прилавка сиплеться цибуля — урожай
надій останніх падає до ніг, цілує
в гаремнім ражі чобіт яничарський, гнів
розпалюючи тільки, хансько-хамська кирза
злітає й топче, й топче десять цибулин,
як десять заповідей Божих, топче, ріже
в очах чи то розчавлена цибулі кров,
не всотана іще асфальту смертним ложем,
чи то ядучий уніформний мат, чи то,
безвихіддю розчавленого, діда сльози.
Як довго, й солодко, й старанно він топтав,
десятка цибулин маркіз де Сад базарний —
вінця терновий біль в чоло втопав десь там,
на іншому кінці старечих сліз все далі,
й далі,
й далі...
0 ні, я не заради вигода надбань
зійшов у цю згорьовану юдоль базарну —
у пекло сповіді так сходять і ятрять
провину непоправну докорами марно...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=644613
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 17.02.2016
автор: Пересічанський