завітрені вігвами осейджі,
запилені,
закурені, як люльки світу,
з яких довгими заходами сонця
палив…
мені б догоріти,
як фіміам чи ладан,
як тютюн ще диких прерій –
і зникнути,
стертись до кісток
у довгих каньйонах
на важких переїжджих
фургонах…
вожді куапо подають
при зустрічах рідких руку
і воду огненну
п’ють,
не проціджуючи…
я – пір’я у їхньому волоссі,
подих дощу на могилах предків;
я разом з ними бродив ріллею,
маїс висаджуючи –
називав його справжнім золотом;
зганяв табуни на зиму,
пив кумис перед вогнищем…
все шукав рівного тракту,
хоча б чумацького…
ти ж також, як бачу,
умієш втікати,
не розбираючи дороги!!!
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=644882
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 18.02.2016
автор: Андрій Люпин