Взагалі-то не хотілося б знову писати органіцистські ві́рші,
порівнювати з чимось твою земну красу.
Я могла б і далі мовчати, згадуючи риси твого обличчя,
яких не пам'ятаю, лежачи під ковдрою в непорушній тиші.
А тепер-от свої слова, хоч знаю, не побачиш, та тобі їх несу.
Ти ж навіть не знаєш, коли я закохалась,
а саме у твою потилицю, що схожа на скелю десь біля берегів Ісландії.
У твою шию, зачіску, маленьку сережку у вушку...
Можливо, не в цьому суть.
Я, мабуть, біля тієї скелі зігрітись зосталась.
А слова най солоні хвилі повітря несуть...
Вже потім крізь окуляри показалися ті океанічні темні очі,
що, здавалось, віддзеркалюють північне сяйво.
А ти дивишся і не рахуєш часу́.
Давай я згадаю тебе, коли дощ по підвіконню гуркоче,
Давай згадаю твою льодовикову красу.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=645059
Рубрика: Верлібр
дата надходження 18.02.2016
автор: teodora_daisy