Вона була одягнена в стару сіру чоловічу футболку, з майже стертим надписом «69», яка ледве прикривала сідниці, а ще в смішні смугасті шкарпетки. Це було не спроста. Вона не хотіла ні зеленого чаю, ні чорної кави, їй не потрібна була моя допомога… Світло в квартирі було приглушене, всюди пахло цитрусом і корицею. Вона стягнула з мене куртку і пішла в кімнату, а за нею я, поспіхом як-небудь скинувши черевики.
Вишнево-червоні бульки то підіймались, то опускались, заливаючи все м’яким теплим червоним світлом. Вона стояла у віддаленому кутку, та сама lava lamp, яку я подарував їй на десятий день народження. Перед ліжком на табуреті з аромолампи м’яко курився димок, окутуючи шматочки апельсину, притрушені корицею, які розляглись на струнких чарках з написом «Becherovka». Вона лагідно взяла мене за руку і ми сіли перед табуретом. «Вип’ємо ?» – сказала вона, привернувши мою увагу до її губ. Але на губах вона довго не затрималась. Сковзнувши вниз, погляд обігнув підборіддя, скотився по шиї і зупинився на грудях… Було помітно, що вона збуджена.
Після синхронно перехилених чарок, пішли в хід апельсинки, що просто ідеально підходили до цього напою і обстановки. Вона подивилась у мої очі, а потім на губи і, не відводячи від них очей промовила «на тобі зосталося трохи кориці…» Повільно наближаючись вона запустила пальці у моє волосся, від чого я заплющив очі. Наступним, що я відчув були її губи на моїх. Вони спрацювали як пусковий механізм, що пробудив мене. Мої руки сковзнули по її ногах під футболку, аж до талії. Обхопивши її, я затягнув її глибше у ліжко, де одним швидким рухом зняв з неї, як виявилось єдиний одяг. Мій теж на довго не затримався. Неймовірна жага охопила мене, я боявся зробити їй боляче, але побачивши задоволення на її обличчі, зрозумів – вона мене нею заразила. Це було грубо, але прекрасно. Вона знала чого хотіла, а я знав як їй це дати. Тому міцно стискав в своїх обіймах, та так, що, напевне, вона не могла дихнути на повну міру, і ще дужче впивалася губами в мою шию. Зі сторони це напевно виглядало як акт насильства. Але ще кілька рухів і ми обоє упали на ліжко обезсилені. Кров відхлинула від голови, і наступила ясність. Здавалося, що я взагалі обезкровлений, оскільки ледь міг ворушитись. Ми просто лежали хвилин зо двадцять, а потім задзвонив телефон… Ввімкнувся автовідповідач, куди її мама записала своє повідомлення. Говорила, що погано себе почуває, тому відпросилась з нічного чергування додому. Тоді вона повернула до мене голову, і я зрозумів, що мені пора.
Збирався я не довго, хвилин п’ять. Вона вийшла мене проводжати в тій самій футболці але вже з винуватим виразом обличчя. Перед відкритими дверима я поцілував її а потім сказав: «Нічого, побачимось завтра». Вона усміхнулась, і не сказавши ні слова, мило помахала мені у слід рукою.
Я і справді не тримав на неї зла, вона не винувата у тому що все так сталося, по крайній мірі мені так думалось. Як завжди, механічно натиснув кнопку виклику ліфта, дочекався його, зайшов. Весь цей час і всю дорогу вниз моя голова була зайнята лише обривками спогадів, які у форматі слайд-шоу спливали у моїй пам’яті. Але, раптом, воно перервалося думкою «занадто довго». І справді, я вже б мав двічі спуститись, чи, навіть, тричі, а він все не зупиняється, все спускається… Поволі усмішка стала сповзати з мого обличчя. Я почекав ще кілька секунд, потім затиснув кнопку стоп. А коли нічого не відбулось почав істерично натискати усі кнопки, але ніякої реакції не послідувало. Як і від мого телефону, він уперто не хотів ловити мережу, навіть здійснювати екстрений виклик. В паніці я почав кричати, кликати на допомогу, і стрибати в кабіні, намагаючись спричинити зупинку. Проте ліфт не реагував, ніхто і нічого не реагувало на мої дії. Я почувався безпомічним… Я почувався в пастці. Не зрозуміло у кого чи у чого, а може у власного розуму… Я припинив метатись по кабіні і прислухався до шуму мотору, який, як не дивно, за секунду вщух. Ще кілька секунд очікувань, затамованого подиху, і двері відчинились. Але те що за ними опинилось викликало у мене бажання прокинутись.
Може я і справді сплю, чи зійшов з розуму? А так буває? Чи існує такий діагноз «миттєве божевілля» ? Що мені робити? Залишатись тут, на єдиному клаптику світла, чи йти у суцільну пітьму, шукати вихід?
Поки у мене не набралося духу вийти за межі світла, я ще раз спробував підчинити собі ліфт, натискаючи безладно кнопки, або зателефонувати комусь… Хоч усі мої спроби провалились як і минулий раз, я не наважувався кричати, бо навіть кнопки натискав повільно та обережно, щоб не вчинити зайвого шуму… Щоб не привертати увагу… В кінці-кінців, я всівся у одному з кутків, написав кілька SMS, які, напевно, не відіслались, і вдивлявся у пітьму, яка, напевне, вдивлялась в мене. Я чув звуки падаючих крапель, шипіння пару, інколи щось десь шелестіло… Це місце нагадувало мені підвал, або якісь катакомби, але в будь-якому разі не викликало бажання прогулятись. Як не дивно, мені навіть певний час було комфортно у моєму маленькому ліфтовому королівстві, де панувало світло, де мене оточували три стіни, які захищали від темряви, за якою вівся постійний нагляд.
Я просто сидів, виключивши мізки… Я був навіть щасливий…
Раптом, всередині все похололо, я осліп... Або прозрів. Тепер я побачив яка вона насправді, яка вона зсередини, холодна, волога, гірка. Пітьма захопила мій маленький затишний замок, змусила мене тікати на ворожу територію. Я більше не відчував себе в безпеці, більше не було щастя, лише пітьма. І дев’ятнадцять відсотків зарядки на мобільному. Я відчував себе повністю живим. Не можна сказати, що це погано, але й так само не можна сказати що це добре. Всі мої відчуття загострились, я відчував вологість на своїй шкірі, кожну нотку сирості в затхлому повітрі, чув кожну краплину, що падала, кожен шурхіт… Кожен подих… знову і знову, навіть коли затамував свій…
Я просто біг навпомацки, так швидко, як тільки міг. На моїх руках назбиралось багато павутиння, та ще чогось мокрого липкого і слизького. Я промочив ноги, і забив голову, коли впав уперше. Але не зупинявся, поки було сили. Поступово я почав бачити обриси стін, якихось труб, і ще чогось… Запримітивши один потаємний куточок, я вирішив у ньому перевести дух. Затамував подих, від чого ледь не зомлів, зате пересвідчився що поруч нікого немає. Все моє тіло заніміло від холоду і перенапруження, тільки голова була гаряча, в ній голосно билось серце, і я боявся, що хтось почує це і знайде мене. Після того, як затамував подих ще раз, тремтячими руками дістав телефон і ввімкнув ліхтарик. Світло, круглою жовтою плямою, повільно сковзало по стінах, час від часу провалюючись в довгі темні вузькі коридори. Від цієї картини серце в голові забилось швидше, завдаючи цим самим біль, не менший, ніж від нездійсненності бажання вибратись назовні.
Я боявся видати себе світлом, і вимикаючи ліхтар, випадково освітив свої руки. Вони були в крові. Спочатку виникло здивування, потім страх, а потім усвідомлення – це моя кров. Виявляється не серцебиття завдавало мені стільки болю. Я усміхнувся, а потім мені знов захотілось прокинутись. Натомість, я ще раз затамував подих, і почув підозріле шарудіння, що роздавалось легким ехом по стінах та черепних коробках. Тому, не задумуючись, встав і почав іти в протилежному, як мені здавалось, напрямку від звуку. Проте чим далі йшов тим більше розумів: цей звук лине звідусюди. Я час від часу зупиняв дихання, намагався визначити його напрям, але це було марним. Спочатку навіть планував позначати кров’ю стіни, щоб хоч якось орієнтуватись, де я був, а де ні, але коли розрядився телефон це заняття стало марним.
Незлічені години я блукав цими коридорами, інколи біг, коли мене гнало відчуття чиєїсь присутності, якісь незрозумілі звуки, що звучали поруч, або коли просто здавали нерви від постійного напруження і неспинного жаху. Кілька разів я опинявся на землі, втрачав свідомість… Кровотеча не зупинилась… Страшенно боліла голова… Втратив відчуття часу. Іноді мені здавалось, що я помер, або що мені вже байдуже, але чергова пробіжка давала зрозуміти – це не так.
Я так втомився бігати, затримувати подих, тремтіти, боятись, падати, вставати, прислухатись, настільки, що мені здається що смерть не така вже погана перспектива, аби не тинятись по цьому глухому підземеллю вічно.
Сидячи в одному із багаточисельних сирих кутків, було так приємно згадати про м’яке червоне світло, від подарованої мною лампи, про смачні апельсини в кориці, окутані димом, приємний запах цитрусу, її ніжні руки, губи, зелені очі, про її тепло… і її засмучений вираз обличчя, який з’явиться знов, коли я не зателефоную, коли вона зрозуміє, що ми більше не зустрінемось, або, коли прийде моє SMS.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=645331
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 19.02.2016
автор: LeV