Маю нагоду поділитись з вами думкою про одногрупників.
В кожного є в групі люди, які своїм виглядом дають зрозуміти, що вони тут найкращі, роблять вигляд, що розумні, а є й такі, що не входять в ці критерії. Давно мучить це в моїх думках. Втомився спостерігати та вивчати їх. Вони, як неандертальці, що окреслюють лиш свою територію і нікого не підпускають. Племя неадекватів.
Як в школі так і тут мене не прийняли. Очевидно, це все через мою потворну зовнішність, заїкання, манеру, характер та можливо й одяг. Вони лиш роблять вигляд, що ставляться до мене добре, а насправді це не так. Вони ховаються від мене за своїми масками, страхами та кошмарами. Я впевнений, що вони вважають мене дивним і тому не спілкуються і мною. А хто стане спілкуватись з людиною, яка до купи і речення зліпити не може? Гадають, що я розумово відсталий, оскільки не можу нічого до пуття зробити.
(В мене більша частина дівчат одногрупники)
Гадають, що вони прекрасні створіння до яких не можна доторкатись та до яких не можна говорити. Вони, як ті шамани, що живуть високо в горах і ніхто їх не бачить проте відчувають їхню силу. Бувають моменти, що використовують тебе, шукаючи слабке місце. Таким чином проявляють пошану, ховаючись за маскою. Якщо вони щось і запитують, то тут тільки два варіанти: або їм дійсно цікаво або роблять вигляд, що цікаво, щоб це не виглядало, що вони байдужі.
Пройшло трохи життєвого моменту і я забив на них цвях, бо зрозумів, що вони лиш другорядні елементи в моєму житті, лиш маленькі частинки попелу в цілому космосі, які нічого не варті:)
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=645549
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 20.02.2016
автор: Arthur Savchuk