А. провів весь день в лісі, допомагаючи робітникам вішати шпаківні з зарання намощеним в них сіном та жменькою пшениці і хоч птахи не могли проявити вдячність, кожен розумів, що його робота є життєво необхідною для цих чудових істот. А. любив спостерігати за птахами, він знав, що їхнє світосприйняття сильно відрізняється від того, що бачить наземна істота. Птахи мають найбільшу свободу в пересуванні простором, вони не прив’язані своєю масою до землі, але, при бажанні, можуть поводити себе так, як ніби ніколи і не літали. А. шкодував, що він немає крил, нічні польоти повністю замінили б, для нього, читання вночі. Та люди не птахи хоч і вважають, що стоять на сходинці вище, над ними, а дарма. Що може бути вище ніж птахи? Лише, небо, хмари, сонце.
Зміна закінчилась, люди сіли в автомобілі і мовчки чекали кінцевої станції прибуття, вони думали кожен про своє, про дім, вечерю, сім’ю. А. думав про кількість пташиних сімей, які зможуть поселитись в новеньких, теплих шпаківнях. Автомобіль повільно просувався, долаючи заметену снігом дорогу, метр за метром. Над вечір мороз перевалив за двадцять і сніг, під колесами автомобіля, люто та бадьоро вискрипував свою зимову пісню «Рип – рип, рип - рип». А. вів автомобіль слухаючи рипіння і час від часу розминаючи онімілі, від стискання керма, руки. Дорога була важкою та виснажливою, але кожен шлях рано чи пізно закінчується. Для А. кінець був біля порогу власної квартири, за ним його чекав інший світ, світ без людей, в самотності, серед книг, музики, власних думок і жахливого безсоння.
Стомлено скинувши взуття та верхній одяг, хазяїн поплівся на кухню. Їсти він не хотів, але вважав за необхідне заварити ромашкового чаю щоб зігрітись і остаточно відкинути морозні руки зими, які все ще доторкались до його обличчя. Щоки і ніс нестерпно пекли. А увімкнув телевізор і з огидою почав спостерігати за розважальним телешоу, що йшло на одному з каналів. Він не любив нещирі почуття, якими було перенасичене дане, та і взагалі всі інші ТВ-шоу. Але люди в телевізорі сміялись і раділи, та радість була такою ж хибною і фальшивою як і вони самі. То були особливо хворі люди, їх хвороба життя була набагато гіршою за хвороби інших. Та соціум, по незрозумілим для А. причинам, заздрив людям з телевізора, ставив їх вище себе, робив з них кумирів, ідеалів, а дарма.
Чай був готовий. А вимкнув телевізор, взяв чашку, невеличкий глиняний чайник і пішов до кімнати де поставив все на журнальний стіл, поряд з печивом, яке вже там лежало. А. вмостився на дивані і взявся за читання, час від часу ломаючи собі печиво і роблячи ковток з, такої ж як чайник, глиняної чашки. Читав він повільно і вдумливо, книга була науковою працею одного відомого фізика і йшлося там про електромагнітні хвилі, їх природу і фізичні властивості. А читав, думав, знову читав і знову думав. Час минав.
Була друга годин ночі. А відклавши книгу, занурився в свої думки. Думав він про ліс зимою, його, схожу до смертельної, тишу і спокій, здавалось, що при низькій температурі сповільнюється, не тільки все живе, а і сам час. Думки раптово обірвались. А. почув знайомий йому звук, він ще не розумів звідки він долинав і чому знайомий, але він його чудово чув «Рип – рип, рип - рип». Щось схоже він слухав під час повернення з лісу, але цей звук був інший, на відміну від гармонічного рипіння снігу, під навантаженням автомобільних колес, він був різкий, уривчастий. Звук повторювався знову і знову «Рип – рип, рип - рип». А. подумав що марить і після настільки довгої відсутності сну, його мозок починає здаватись. Та по завершенню десяти хвилин такого рипіння, все ж вирішив піти і з’ясувати в чому справа. А. розумів звідки линуло це дивне рипіння, звук долинав з щілини між стіною, та ледь відчиненою однією з дверей балкона. Сніг на балконі, піддавався масі, ущільнювався і видавав звуки «Рип – рип, рип - рип».
А. відчинив двері балкону, морозне повітря одразу ж взяло його в свої обійми, в обличчя летів лапатий сніг, дихати було важко, мурашки вкрили шкіру, А. прислухався. «Рип – рип, рип - рип». Він не повірив своїм очам. В кінці балкону сніг прогнувся і зарипів, сліди були дивні, але людські. Дивні тому, що не зважаючи на лютий мороз, вони не були схожі на сліди від зимового взуття, радше домашні капці чи літні туфлі. «Рип – рип, рип - рип». А. міцно заплющив очі, з надією, що йому все це здається і як тільки він відкриє їх, марево розвіється. Та нічого не змінилось, сліди з’являлись все ближче і ближче до, заціпенілого від здивування А. І ось він дивився собі під ноги та бачив відбитки людського взуття, що знаходились в п’яти сантиметрах від нього. А. приготувався до поштовху, ставши в більш стійку позу та чекаючи зіткнення з тим, хто іде йому на зустріч, але нічого не відбулося. «Рип – рип, рип - рип». Сніг зарипів, але звуки, знову, долинали з кінця балкону, на припорошених снігом слідах, з’явились нові відбитки, на цей раз А. чітко помітив пальці і стало зрозуміло, що людина іде босяком. Все це не вкладалось в голову. Сліди знову дійшли до А. і знову перервались в п’яти сантиметрах від нього. А. стояв нерухомо і дивився собі під ноги, до тями його привів різкий біль в кінцівках, вони замерзали. Сліди більше не з’являлись і А. зайшов в кімнату, закривши за собою двері. Біль в руках та ногах була нестерпною. А почав ходити по кімнаті, розмахуючи руками і перебираючи пальцями на ногах, таким чином він наповнював їх, гарячою кров’ю, яку перекачувало і гріло серце. В серці кров найгарячіша, воно ніби велика пічка, яка гріє таку незамінну для людини рідину і відправляє її по всьому тілу для того, щоб те не замерзло і не заніміло від холоду зовнішнього світу.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=645851
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 21.02.2016
автор: Олексій Сонях