Загублене у полі в колосочках,
Незнайдене ніколи і ніким…
Так мати полишила там синочка,
Сама ж побігла, не простившись з ним!
Тікала, бо не мала більше долі,
Тікала, бо пропаща вже душа,
Що не лишила і краплини волі,
І падала з безсилля в споришах.
А степ шумів, і колоски хитались
Із сонцем, що заходило за гай.
Любилися, а потім попрощались…
Вже не вернуть минулого нажаль…
Невірний світ, обман – і ти невірний!
Дівоча честь загублена в полях…
Кого ж із вас тепер назвати звіром –
Хто зрадив, чи кого подужав страх?
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=646147
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 22.02.2016
автор: Альона Мовчан