ти пам’ятаєш вечір тей: сніг пір’ям з неба сипав,
мов тіні ми поміж людей, щасливий шепіт зтиха...
не було нас для них та й нам на всіх було начхати.
в очах топились очі, сміх – ми вчилися кохати.
ми вчили кожен сантиметр незнаного раніше.
так смішно – твій колючий светр тоді був найніжнішим...
ти пам’ятаєш, ліхтарі – мов зони стоп-контролю.
та де там, ми, дурні й малі, і рвуть серця на волю.
приструнить хто нестримність рук, міцні-міцні обійми –
заледве тамували звук в цілунках навперейми,
і душі пилися до дна голодними ковтками.
палала пристрастю зима. сніг сипав пелюстками.
ти пам’ятаєш? звісно ж так. я пам’ятаю й досі
хитросплетіння. мов будяк я плутався в волоссі.
і очі, очі – всесвіт мрій, де і без слів все ясно:
моя була ти – я був твій. це було надпрекрасно.
не існувало нас для всіх. й на всіх було начхати.
повірить хто би зараз зміг, що можна так кохати?
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=646468
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 24.02.2016
автор: Андрій Майоров