Ефірний плин смолистої густої мряки
Заводить за повіки летаргічних снів
Набряклі кров'ю гіпнотичні очі маків.
Троянд свічки дрімотний подув загасив.
В руїнах вавилонських решток башти спеки
Багатомовні племена повсталих злив
Шукають есперанто грому. Вагнер степу
Стакато ластівок й мінор трави сталив.
Бунт бур — стривожений табун у стійлах небокраю,
Крук хмар з грози краплину крові вже добув.
Мов гільйотинний посміх Робесп'єра, крає
Свавілля блискавок землі і неба боротьбу
Крильми обрушених в безодню горизонтів.
Століть пиху, як зі щита барона герб,
З гілля дубів зриває бунту вітер зльоту
Й січе, й січе невинні голови дерев.
Не до елегій млосних схлипувань легеням
Фатальної здогадки — забиває дух
Набігла хвиля замогильної легенди,
Зринає Атлантиди днів останніх рух.
Ще мить, і гонор хвилі в ґвалті валу згине,
Ще мить, і маківка останнього ковтка
З долоні сподівання порятунку схлине —
Остання соломино, ти така тонка!
Еллади степової лад на волосині
Прокльону Тори позахмарної висить —
Ще мить, й молитви допотопної квиління
Під серцем Ноїва ковчега защемить.
Дрімати драмам Авраама днів останніх
Ще мить у просторі Старого, наче світ,
Жахного Заповіту грому — мить настала! —
Згортає видноколу аркуші в сувій
Суворого натхнення перших днів творіння
Безмежне П'ятикнижжя ночі грозове —
Якому ж із розвінчаних богів він рівний,
Цей нурт, що темряву на шмаття жахів рве.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=646567
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 24.02.2016
автор: Пересічанський