Зима насипала на стежку не снігу,
а битого скла.
Зранюю ноги, але йду,
бо мушу йти.
Нехай навіть міріади кусючих жал
упиваються в душу.
Нехай чорнота затуманює овид,
а межа зимового терпіння
норовить непритомно впасти
на гострі осколки відчаю.
Не дамся під ноги розпуці,
не здамся під владу безсиллю!
І нехай мовчить лукавий демон сумніву,
хай не являє моєму серцю скрижаль,
на якій вічне терпіння,
вічна самотність...
Бо я знаю, знаю!,
що посеред цієї колючої тиші
мене колись віднайдеш Ти.
І, коли я ледь-чутно запитаю:
- Як?..,
тільки очима відкажеш:
- По кривавих слідах...
Тої миті з-поза лиховісного обрію вирине
перший промінь світанку.
І тоді наші затуманені погляди
сплетуться у сонячних відзеркаленнях,
а на серці стане погідно.
Бо що таке біль від ходи по битому склі,
коли є ліки твоїх обіймів?!
Що таке цівки темної крові,
коли вдалині вершиться
воля написаного?
Десь там, за чорною незгодою зими
йдемо на вогник весняного просвітку,
тримаючись міцно за руки зболілими душам...
Як часто ми боїмося болю,
не відаючи того,
що він є чи не єдиною дорогою
до правдешнього світла...
(24.02.16)
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=647009
Рубрика: Лірика
дата надходження 26.02.2016
автор: Леся Геник