Ми з братом завжди влітку допомагали мамі сапати буряки. Мама була ланкова, тож намагалася і сама гарно буряки посапати і людям допомогти. Одного літа у її ланці з"явилася гарна молодичка Надійка. ЇЇ ділянка була поруч із нашою, тому я з цікавістю спостерігала за жінкою, і бачачи як важко їй дається оте сапання, думала що ж привело її на таку незвичну для неї роботу. Видно було, що вона не селючка, їй дуже важко було справитись з цією роботою. До неї часом навідувався і допомагав її чоловік - красень Василь, який працював обліковцем.
Якось вона прийшла на плантацію з двома дівчатками років 5 - 6. Обох їх звали Людмилками. Одна була донька Василя, а друга - Надійки. Сапать вони не вміли, тому лише проривали буряки поперед матері і тоді їй легше було,та й швидше сапати. Коли дівчатка стомлювалися і бігли у лісосмугу відпочивати, я гукала: "Тьотю Надю, а де ж ваші Люди?" А ще я цікавилася, як жінка їх гукає. Вона усміхаючись відповідала: "Одну звемо Людою, а іншу - Люсею."
У колгоспі усі знали їхню історію. Василь виріс у нашому селі, потім подався до міста, працював на будівицтві, а повернувся у село з дружиною Зоєю і трьома дітьми. Згодом у них народилося ще двійко. Василь був дуже гарний, мав веселу вдачу, вмів грати на гармошці, гарно співав і танцював. Коли він приходив до клубу, то міг і сам розважитися, і інших повеселити. Та навідувався він туди рідко, бо ж доводилося допомагати дружині обходити дітей та й домашнє господарство, без якого сім"ї не обійтися. А згодом і взагалі перестав приходити до клубу і на роботу ходив чорніший чорної землі. Під час чергових пологів померла Зоя, залишивши чоловіка сам-на-сам зі своєю дитячою ватагою.Щоправда немовля і найстаршу Олю забрали батьки небіжчиці, та все одно чоловік крутився, як муха в окропі. І хоча йому допомагала його мама, все одно було дуже важко. Він схуд, у кучерявому чубі з"явилася сивина, і лише карі очі світилися, як раніше, двома жаринками.
Стурбована матір наполягла на медичному обстеженні сина. Результат приголомшив - туберкульоз легенів. Цілих півроку не було Василя. Спочатку лікувався у тубдеспансері, а потім у санаторії. Дітьми опікувалася мама, якій допомагали і родичі, і сусіди, та й колгосп не стояв осторонь, підкидав і дрова, і продукти.
Із санаторію Василь і привіз красуню Надійку. Під час обідів, які зазвичай відбувалися у лісосмузі, жінки розпитували, як жінка зважилася піти на чотирьох дітей. Жінка загадково посміхнувшись відповідала: "Та як же було не піти за такого красеня?!" Нашій мамі вона повідала більше. Виявилося, що Василь спочатку сказав їй, що в нього двоє діточок, а коли вони вже одружилися і їхали додому, ніяковіючи повідомив,що дітей троє. Надійка сказала: "Ну що ж, де двоє, там і троє." А коли ступила на подвір"я, її зустріли чотири пари не по - дитячому серйозних, сповнених надії оченят, та пара сумних згорьованих маминих очей...
І хоч у народі кажуть: "Другу матір не знайти", та бувають і щасливі випадки. Дітям Василя поталанило, адже мама Надя стала для них справжньою матір"ю.
Жила сім"я дружно. Надійка легко знаходила спільну мову і з дітьми, і з свекрухою, і з сусідами. Звісно, всяке траплялося, були й негаразди, й нестатки, але дружна родина завжди знаходила вихід із будь - якої ситуації. Діти зростали веселими і працьовитими. Особливо здружилися Людмилки, ні на крок не відходили одна від одної, а коли пішли до школи, ходили в один клас, сиділи за однією партою, грали в одні ігри, одним словом були "нерозлийвода". Якось Василеві довелось рятувати колгоспних овець під час великої зливи. Чоловік промок до кісток, і до нього повернулася хвороба з великою силою. Довелося знову лікуватися. Надійка крутилася, як білка в колесі. Діти намагалися в усьому допомогти і догодити матусі, та не обійшлося - не стало Василя. Надійка розгубилося, вона розуміла, що сама не зможе поставити дітей на ноги, а свекруха дивилася на неї такими згорьованими очима, що аж серце зжималося. Брат і мама Надійки, приїхавши на похорон, вмовляли жінку забрати свою доньку, або хоча б обох дівчаток, і повернутися в місто, але вона усвідомлювала, що розлучити дітей не зможе, та й не могла собі уявити спокійне життя, знаючи про страждання дітей. Найстарший Сашко уже навчався в 10 класі, а Петрик і Вітя були восьмикласниками. Ну ніяк вона не могла залишити дітей. І лише коли Петрик і Вітя отримали атестати, а Саша вже навчався в технікумі, сім"я переїхала до міста. Оселилися у маминій двокімнатній квартирі. Місця було замало, але жили, як і раніше дружно. Щоліта по черзі, а коли й гуртом, приїжджали до бабусі в село, приносячи тій неймовірну радість... А в моїй пам"яті назавжди залишилися не лише спогади, а захоплення цією жінкою, її порядністю, добротою, самопожертвою, адже вона була ще молода і змогла б вибрати іншу долю, може й легшу,..та не змогла зрадити дітей, які їй повірили і полюбили.
Усе життя нам треба вчитись,
здобувать досвід і знання...
Учитись жить, любить, трудитись,
творить добро, не допускать зла...
Тоді вважай живеш немарно,
(хоч вистачає в світі зла),
та переможе натурально:
Віра, Любов і Доброта!
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=648129
Рубрика: Лирика любви
дата надходження 01.03.2016
автор: геометрія