Хата невеличка – кухня та зала. Дві печі: одна проста, з грубкою, а друга більша - для випічки хліба. В хаті тепло, на печі картопля у горщику парує. Добре як! Як добре що ми приїхали! - після дороги та холоднечі подумки раділа Ганя. На другий день баба Валя встала раненько – борщику зварити. В їхньому селі замість томату до борщу додають кислі яблука – смак незвичайний і приємний. Дмитрик «молотить» той борщ - не треба й вмовляти. Вони всі разом ліпили вареники - бабця поправляла невістку, а та з радістю сприймала те навчання. Так якось склалося – не було кому навчити Ганю різним жіночим хитрощам. Наче й батьки були – а не розтолкували того. Отож і раділа тепер. Єдине, що не казала їй свекруха – це те , де брати дрова, щоб прогріти в хаті:
- Я сама!!! – стиснувши зуби, відповідала баба Валя на запитання своїй невправній невістці.
Так хороше було три дні. Три дні бабуся зранку протоплювала в домівці – доки варила їсти. До вечора хата нахолоджувалась, при диханні з рота йшов пар, і, прийшовши з роботи, баба Валя вкидала до печі дрова. На вихідні до них приїхала сестра Василя – Поліна, однолітка Гані . Зверхньо привітавшись з невісткою, вона майже не помічала її більше, до сутінок балакаючи зі своєю мамою. Дверей до зали не було, і, відгородившись від злих слів невеличкою ширмою, Ганнуся колисала малого в запічку...
Прокинувшись на другий день, Ганя розгубилася: піч холодна, дров не видко, внесена з вечора картопля лежить у тому ж відрі. Вкривши сплячу дитину, вийшла надвір, шукати дрова. Але ніде не було навіть якої трісочки! У сараї – пусто, під наметом – також. Назбиравши на городі трохи хмизу, побігла до хати. Дмитрик прокинувся, вискочив у мерзлий коридор і несамовито кричав - загубив маму. Закляклими руками одягла дитину. Зварила кілька картоплин. Надворі багато не нагуляєшся, і, вдягнувшись тепліше, чекали з роботи бабусю біля холодної печі.
Ніч минула спокійно, але на ранок в Дмитрика підвищилась температура. Лікар районної лікарні – Ганя до нього одразу поїхала, вгляділа незначне почервоніння в горлі. Назначила ліки – в госпіталізації не було потреби. Але під вечір по тільцю дитини пішла червона сип, дихання стало важке, з задухою. Жар не спадав, пігулки майже не допомагали. Ганя просила маму покликати сільського лікаря - фельдшера, але та насмішкувато відповіла:
- Ще чого! Де це я тобі того фельдшера шукати буду?! Він давно п'яний спить!
До баби Валі почали сходитись сусіди. Вони сиділи на кухні, напроти хворої дитини, і балакали кожен про своє. Свекруха, побачивши, що зі стелі спускається павук, гірко здихнула:
- Оце вже - не до добра! Як мала в мене дитина померти, то так само павук зі стелі спускався...
В неї справді було колись горе – померла маленька дівчинка. Взагалі баба Валя багато в своєму житті нагорювалась – чоловіка поховала, дітей сама виростила. Правда – в інтернатах в основному діти знаходились – їй же робити треба. Хоч і не стара, а бач, як натерпілася – співчувала свекрушиному горю Ганя, хоча після слів про павучка в неї почали труситись руки й ноги.
- Ось бачте!!! Я ж казала, що вона якась ненормальна! Гляньте, як нею трусить! – пояснила бабуся своїм подругам.
Ганя накинула пальто й вийшла. Що робити? В селі вона знала тільки сусідку Дарину – молодичку, що напроти жила. Та без зайвих слів побігла з Ганею по фельдшера.
- Ну що, Валю, як справи, як дитинка? - з порогу спитав бабцю сільський лікар - старенький, абсолютно тверезий дядечко.
- Та нормальні діла! Це та несамовита панікує! Тільки зміряла температуру - 36,7 градусів!
- Ой, не брешіть мені, бабуню! Я й так бачу, що дитинча горить! - фельдшер переміряв температуру, - 39, 5 градусів!
Ретельно оглянувши малюка, з тривогою подивився на Ганю:
- Я не знаю, що з твоєю дитинкою, доцю...тільки її треба негайно відправити в лікарню...
- Мамо! – мало не навколішках благала Ганя свекруху після того, як пішов фельдшер, - знайдіть машину! Рятуйте Дмитрика!
- Де це я тобі серед ночі машину шукати піду? Ще чого не доставало! Лягай спати! - заспокоювала свою непевну невістку баба Валя. Сусіди почали потихеньку розходитись по домівках.
Ганя знову побігла до Даринки, . Вдвох оббігали вони все село, всіх людей, в кого була машина. Марно. Той – п'яний, той – хворий, того жінка не пускає – звечора випав сильний сніг, і яка дорога була до міста – люди не знали. Ні з чим повернулась додому Ганя. Дитині було дуже погано, воно дихало уривчасто, ніби викашлюючи кожен видох. Лице палало, над губками світився блідий, мало не білий «трикутник».
Підійшла свекруха й вимкнула світло. В кімнаті стало так темно і страшно, що Ганя й справді мало не зійшла з ума. Дочекавшись, поки вона засне, знову включила на кухні тусклу лампочку. Але та не спала!
- Ти чого це мені світло переводиш! Гроші ж не твої, не жаль! – знову клацнув вимикач.
Віконце одне, маленьке, чорне. Знову темрява! Страшна, безмозга! І в цій ночі – дитина, сонечко ясне – горить, згоряє!
Ледве дотягли вони з Дмитриком до ранку. Дитинці стало геть погано. Ганя так і не зрозуміла – де в неї взялась та страшна сила. Вона ж худесенька – аж світиться. Майже влетіла в кімнату, в якій безтурботно спала баба Валя, за барки підняла її над собою, і видавила крізь зуби:
- Швидко по машину!
Яка там «мама»! Ганя бліда, як стіна. Спокійна – як мрець. Баба Валя перелякано заволала:
- Тю, тю на неї! Я ж казала, що вона якась скажена!!! Так воно й є! – похапцем вдягнувшись, вискочила з хати. Не глянула, не озирнулась на онука!
Чекали вони «бабцю» з машиною довго – години зо дві. До району «Швидка» мчала, наскільки це було можливо - дорога й справді була заметена сніговими кучугурами. Дитя задихалось, і водій не міг зрозуміти: хто – хто, а баба Валя повинна була знати, що «Швидка допомога» вдень і вночі на ходу! Адже гараж, в якому стоїть машина - в одному дворі з її конторою! Мабуть, на це знання розраховував і сільський фельдшер...
Лікарі одразу забрали Дмитрика, а ввечері повернули до палати – слабкого, але з нормальною температурою і звичним диханням. Потім були ще різні ускладнення – чи від хвороби, чи від ліків. Але страшне було позаду. Баба Валя приїхала в лікарню десь через неділю. Сусідка по палаті, що ділилась з Дмитриком домашніми бульйонами, попросила її принести молока – дитя вночі плакало, сумувало за соскою. Є добрі люди на світі!
Бабця пообіцяла – дочка її, Поліна, занесе. Недалечко живе. Декілька неділь ще чекали Ганя з Дмитриком. Ніхто більше так і не прийшов. Та ж сама жіночка дала Гані гроші, щоб доїхати до села після виписки. Бабці вдома не було. Сусідка Дарина, що тієї ночі підтримала Ганю, розказала - все село просило її свекруху завезти вугілля й дрова, які лежали на складі. Люди вмовляли: зглянься, Валентино! Дитина ж мала! Даремно...
На другий день «гості» від'їжджали. Баба Валя накрила стіл, нагодувала їх в дорогу. Ганя спитала, плачучи:
- Чому ж Поліна не принесла Дмитрикові молока? Він так чекав...
- І не плач, дитино, і не зобижайся! Чоловік не пустив, обіцяв убити, як вона у ту заразну лікарню піде! Своє дитя хай дивиться!
Розповіла ще свекруха: якщо вона захоче - не один гість небажаний вдруге не зайде до неї у хату:
- Я вслід такій людині віником позамітаю – ноги її в моєму домі не буде!
Ганя про себе тільки подумала – бідна баба Валя! Сьогодні тобі людина здається чужою й непотрібною, а взавтра? А раптом станеться, що й благати потім нелюбку прийдеться – а той віник не пустить її до тебе? Але вголос того не вимовила. Досі вже...
В дорозі у Гані з Дмитриком «закрутило» в животах. Мабуть, то були наслідки довгої відсутності домашньої їжі. Роздратований водій ледь встигав зупиняти серед нічного поля автобус. Люди сердились, а Ганя нічого не могла подіяти - з них «лило», мов з відра. На вулиці лютувала хурделиця, і, виносячи з теплого автобуса дитину «до вітру», Ганя молила Бога, щоб воно не захворіло знов.
На вокзалі їх зустрів Василь. Автобуси по місту ще не ходили – ранок ледь жеврів. Дмитрик, змуч енний біллю у животику, тихенько спав на батькових руках, а той - боячись поворухнутись, мовчки слухав розповідь Гані про гостювання в його рідної мами, про квітку з дивною назвою «Свекрушин язик». Слухав та й думав – чи то такі люди, як його Ганя й є на цій землі для того, щоб проявила себе людина: хто - в доброму, хто – в лихому? Щоб виявила свої справжні цінності? Хто це знає? Скупі чоловічі сльози стікали по його щоках прямісінько на дитину...
P/S
Давно це було – ще при радянській владі. Безкоштовно тоді вилікували Дмитрика. А Ганя з Васильком згодом розлучилися через його пиятику. Ганя все ж покликала свекруху на допомогу – сама вона вже не мала сили на боротьбу з «оковитою». Мати приїхала – втрете. І - в останнє:
- Глянь на себе! – сказала вона Гані, - яка з тебе жінка? Василю потрібна така, щоб і сильна була, і хазяйновита, і в руках його тримала! А ти?!
Після розлучення Василь поїхав жити до мами. Через два місяці Ганя отримала від неї листа, пронизаного біллю: називаючи її рідною дитинкою, баба Валя жалілась на свого сина, просила приїхати. Але в Гані неначе щось перегоріло в душі. Відповідь - звісно, дала співчуваючу. Але - ні приїхати, ні прийняти Василя знову, вона не змогла. Може й справді – добре позамітала її сліди баба Валя?!
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=649440
Рубрика: Інша поезія натхнення
дата надходження 06.03.2016
автор: Кайгородова 2