***
Жадаю світлих, сонячних новин,
бо вже знемога падати од вісті
про яру смерть.
З нерадісних шпарин
виштрикує у душу гостре вістря:
учора втрата, нині знову...
Гей,
спиніться вже нарешті, зупиніться!!!
Уперся в стелю болю апогей,
де не маліє нездоланна відстань
до світла.
Де щоночі сниться мир,
щоночі зорі сиплються у жмені
палких сердець.
Та згорблений упир
висмоктує їх віддихи черлені.
І йде в танок,
і бамкає в там-там.
О, щоб тебе, нечисте, покрутило!
Ви чули мамине:
не дам, не дам
його землі?!
Дивитися... несила....
Сльоза, як лезо, по щоці весни.
Чи ви осліпли, виродки трикляті?!
Та ви ж,
та ви також чиїсь сини,
за вами теж десь плаче-тужить мати.
Мабуть...
А втім - нема кінця жалю,
нема кінця сій битві безкінечній
за світла зблиск у рідному краю,
за віхоть сонця в чорній сій хуртечі...
(2.01.16)
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=649727
Рубрика: Громадянська лірика
дата надходження 07.03.2016
автор: Леся Геник