Подібно до, здибленого табуна
Копитами вкинутого в дрижаки,
остовпілого степу,
Травинки де кожної трепет
корінням вчепився
У круп цій рівнині, що вслід бурелому
галопом зірвалась;
Подібно останньому сплеску
панічних цих струн,
Обірваних гуркотом дальнім
відлуння грози —
Це Він наближається,
кроків Його наростає це гул...
Як наче у простора грудях, які
захлинулись від власного крику,
Все більшим і більшим
із кожним розливом грози,
Все більшим і більшим стає воно,
серце тривоги —
І в ритмі його коливань
Покірніші все і покірніші
під батогами вітрів
Поклони дерев наполоханих.
І ниви лягають, безвільніші все і безвільніші,
Під стопи, пригнічують що
далину горизонту.
Звернути куди ж всіх росточків
безпомічний лепет
Його перед виявом сил
усевладних —
Хіба що у затишок лона
Землі материнського,
В укохану лагідь Її
чорноземних глибин,
Які забажали любові і всотують
жах бурелому,
який наростає.
Покірна принада Землі,
Яка дику міць всезростаючих сил,
Неприборкане Неба завзяття
Бажанням батьківства приборкує
в чорних
бездонних глибинах,
Розбурханих хмар клубочінню
Красу атлетичної гри надає.
Покірна принада Землі —
І Неба буремнії норови.
Дрімучими надрами ярі самця
Захмарного мороку міць
Покірну принаду Землі покриває.
Покірна принада Землі —
І Неба бушуючі норови!..
Дощу, о даждь,
дощу, о даждь,
дощу, о даждь!
Ось ринув Він — нема небесним надрам
Ні міри, ні припону, ані дна.
Розверзті надра буйного бажання
В сплетінні піннім Неба і Землі —
Обійми, наче бурні хвилі шторму
Морів надземних, вкрили солод їх.
Розлогу пахоліть Землі він повнить,
Батьківства запал, що із Неба впав.
Ні просвітку! — Це таємниця зливи:
В буремності стихій хмільних єднань
Порушення всіх меж — зачать пориви.
Священнонепроглядним буде хай, —
(цнотливо приховалось сонця око) —
В утробі що народжується шлях,
Що творить непорочним сім'я роду.
Відринула творіння хвиля.
Покірно прийняла зерна священну смерть
в заставу плодовитості колосся
Й зімкнулась борозна зачаття.
Нема блаженнішого лона,
Прозрінням плоду що надію понесло
в безсмертя роду.
Такий медоточивий він,
цей аромат безсмертя
В туманних випарах від злив,
що схлинули,
У пахощах суцвіття кожного,
яке відкрилось сонцю.
Дзижчаню бджіл,
бурчанню самки
над маленьким дитинчам
і немовляти лепету
Подібний гуркіт умиротворіння післягроззя.
І вся, що раптом погляду відкрилася
безмежність
Подібна до безмежної дитячої колиски,
І більш нема як поєднати ниті всесвіту,
Як горілиць упавши
в забуття пахучих трав,
Й від нескінченності й до нескінченності
розкинувши безвілля рук,
Віддатись заколисуванню материнському Землі
Й заступництву батьківства Неба.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=650505
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 10.03.2016
автор: Пересічанський