Ніяк не можу зрозуміть,
що з нами в світі стало,
чому між нами, між людьми,
добрих людей так мало...
Але ж вони є, були і будуть, бо інакше не можна жити! Люди мого віку знають, скільки бід, мук і горя принесла минула війна. І ось знову війна, знову біди і страждання... У той, тепер уже далекий час, люди вижили, винесли, відбудувалися, лише тому, що добрих людей було більше, ніж злих і недобрих. Тому я й пишу цю оповідку про добрих і щирих людей небайдужих до чужої біди.
Маринка, моя подружка, мешкала на іншому березі річки. Вона, як і я, дитина війни. Жила вона з мамою Катериною, та двома маминими сестрами Галиною і Килиною. Галина і Катерина вдови, а Килина заміж не виходила: до війни не встигла, а після війни не було за кого, отак вона й лишилася дівкою,(незайманою),на все життя. Жили жінки дружно, працювали в колгоспі. Оберігали, пестили,доглядали свою єдину радість - Мариночку. Ми з заздрістю дивилися на білосніжні комірці, манжети,які в"язала для Маринки тітонька Галина, на її чудове, пахнюче кучеряве волосся, в якому завжди красувалися кольорові стрічки і бантики, не знати з чого і як змайстрьовані тітонькою Килиною. Марина росла доброю, лагідною, не байдужою до чужої біди. Вона часто пригощала нас смачним печивом, пиріжками і навіть цукерками, спечиними і приготовленими її мамою. При появі Маринки хлопці завмирали, не кривлялися, не буянили, не гелготіли. Усі намагалися їй сподобатися, а в старших класах уже й залицялися до неї. Та Маринка до всіх ставилася з повагою і ласкою, та переваги нікому не віддавала.
Після закінчення школи вступила до технікуму, а по його закінченні вийшла заміж за офіцера. І понесли її стежки - доріжки у вир життя. Мама і тітоньки скучали, сумували, писали сповнені любові листи. Маринка відповідала теплими лагідними листами, заспокоювала, а кожного літа приїжджала в гості: коли з чоловіком, коли з дітками, а коли й усім гуртом. Мама і тітоньки насолоджувались цими зустрічами. Так плинуло життя. Та якось так сталося, що одна за одною відійшли в інший світ і Катерина, і Галина. Лишилася Килина зовсім одна. Маринка хотіла забрать тітоньку до себе, а та ні в яку, адже зроду ніде, окрім села і райцентру, не була. Довелося Маринці просити допомоги в родичів і сусідів. Ті залюбки погодилися піклуватися про тітоньку. Та дуже скоро тітонька знову засумувала, все менше з"являлась на подвір"ї, а більше сиділа, чи лежала в хаті, стала погано їсти, а згодом і зовсім злягла. Родичі сповістили про це Маринку. Тоді Маринка, не дивлячись на протести тітоньки, майже насильно забрала її до себе. Жила вона на той час у місті. Довго літня жінка не могла звикнути до міського життя, до шуму машин, до великих багатоповерхівок, до шумних вуличних компаній і всякого іншого гамору, не хотіла виходити з квартири, ставала або сідала біля вікна, спостерігала, іноді й плакала, просила Маринку відвезти її назад до села.Та і Маринка, і її донька намагалися розвеселити жінку, весь час приділяли їй свою увагу і з часом тітонька привикла, стала виходити на подвір"я, на посиденьки з такимиж як і вона старенькими жінками. Коли тітка Килина зовсім постаріла, стали траплятися з нею різні казуси. Про деякі з них Маринка мені розповідала.
Зайде, бувало, тітка на кухню і до господині: "А що ви робите?" Маринка їй: "Вареники ліплю. Може допоможете?" "Гарзд, - каже тітка, але трохи подумавши додає: Та я вже не зумію..." "То нічого, посидьте біля мене, поговоримо!" Побалакавши про те, про се, тітонька підводиться: "Добре тут у вас, та мені вже пора додому," Маринка їй: "Гаразд, я вас проведу!"Бере тітку під руку, виводить із кухні, веде у її кімнату: "Ну ось, ви вже й вдома! Ось ваше ліжко, сідайте, або й приляжте перепочити..." Коли тітоньці виповнилося 95 років, вона категорично відмовилася виходити на вулицю. Маринка ж лагідно брала її під руку й вела. Та упиралася, намагалася вирватися, а коли їй це не вдавалося, гукала: "Буду кусати!"
Племінниця, лагідно посміхаючись, до неї: "Та у вас же зубів немає!" Тоді тітка весело сміялася і вже більше не пручалася, а добровільно йшла подихати свіжим повітрям. Якось на вулиці вона посковзнулася і, впавши, зламала руку. Маринка викликала "швидку допомогу". Саме в цей час у них у гостях перебував зять Маринки. Він виніс тітку на руках до машини з червоним хрестом, поїхав разом з Мариною і тіткою до лікарні. Там знову узяв постраждалу на руки і доніс до травматолога. Тітка голосно плакала, та так причитала, що всі, хто на той час був у лікарні, повиходили з кабінетів, були дуже здивовані і запитували: "Де ви взяли це диво?! І скільки їй років?" Почувши, що 98, ще більш дивувалися...
Померла тітонька, коли їй виповнилося 102 роки. На жаль, уже пішла з життя і Маринка, і її чоловік. Та пам"ятають і часто згадують Маринчині онуки, пам"ятаю й я, бо часто бувала у гостях у подруги і сама розмовляла з тітонькою Килиною. Ось така оповідь про людську доброту. Недарма ж говорять: добрі справи робляться не язиком, а душею й серцем!..
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=650776
Рубрика: Лирика любви
дата надходження 11.03.2016
автор: геометрія