Моя, ще юна, невинна колежанко,
Може Аня ти, може Тетянка.
Та в альмаматері це немає значення,
Ти тут або дієслово, або означення.
Перед тобою не просто гарна коробочка,
Де всі найсвітліші голови
Замкнуть тебе у знань кладовочку
І переплавлять з глини на олово.
Тут Максимовичі, Грушевські і Костомарови
Не дадуть лиха твоїм закаблукам,
Стануть тобі найлютішою управою
І почнуть твоє ходжєніє по мукам.
Кава перетвориться на нектар богів
А очі на червоно-чарівний захід сонця,
Ніякій Америці не злічити твоїх боргів
Гарно-бо пануєм у «своїй сторонці».
Пробач, мій друже, та смішно не буде
мати рідна твій вигляд забуде
Дай серцю волю – заведе в неволю
не підеш на пари, то буде кара.
Паломництво відтепер твоя однічна стезя,
І томик Шевченка носи завжди під боком,
Нависне бо кафедра, як над Джерею гроза –
Украдене щастя зизить схарапудженим оком.
Доки сонце зійде, роса очі виїсть,
І тужитиме над дипломом твоя гола душа.
Вища освіта як друга судимість, –
В кишені надія і два затерті вірша.
Походи княжі та війни козацькі
Не вивчила в школі – завчиш ти тут.
Кайдаші, Чумаки, Люборацькі
Тебе як воскресіння ждуть.
В твоїх руках оживатиме історія,
І вітри буйні зачарованої Десни
Сповнять надіями аудиторії,
Та чи жити їм – вирішуєш вже ти.
Широкі вулиці Константинополя
Шумітимуть шепотом забутої епохи.
А ти жени, жени Чортополем
Своїх блазнів зі скоморохами.
Хай буде сміх, його для тебе вдосталь,
Печаль не підпускай до себе завчасу,
Твоя маленька, та значуща постать
Не раз збиратиме ще вранішню росу.
На цвинтарі розстріляних ілюзій,
У мороці забутих гробовищ,
Вже прокидається Везувій
На перехресті давніх бойовищ.
То що ж це я, пробач, я не лякаю.
Ти просто пізнаєш тут ази життя.
Знай, в цих стінах мудрість блукає
І водить за собою нові відкриття.
моя, ще юна, невинна колежанко,
вип’ємо ми колись кафки філіжанку
тепер ти іменник, а не означення
та, власне, хіба в епоху постмодерну
це має значення?
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=651358
Рубрика: Лірика
дата надходження 13.03.2016
автор: Озелла Радукевич