На столі — не ваги, — терези,
А на шальках — всі мрії та радощі.
Ти весну в руках не тряси,
Сподівання у мене крадучи.
Що було — я не знаю, що стало —
Те бачу сама. А поруччя
Проржавіло. Дарма, що із сталі.
У річці на друзки блискуче
Розбилося сонце. Насправжки,
На смерть, на всю вічність.
Уже неможливо, заважко,
Огидно чути від всіх про гідність.
Я не хочу додому. Мій дім
На горі божевільний сто років.
Не з тих він, хто здасться живим,
Не підпустить й на кілька кроків.
Мій дім — самогубця-невдаха,
У нього бинти на вікнах,
Йому дуже легко з розмаху
Пірнути у небо птахом.
Ухоптвши мене за рукав,
Побіжить, як страхіття, за мною.
Він кричить, він довго шукав
Можливість під ноги упасти травою.
Мій дім — по воді, в пальці — п'явкою,
Мій дім — жовтоокою чайкою.
Не вміє стояти він повагом,
На світ він ще дивиться з подивом.
Мій дім…
...Відпусти…
Я тікаю…
Я падаю…
Падаю
В
Небо.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=651659
Рубрика: Лірика
дата надходження 15.03.2016
автор: Олександра Василенко