РОЗРАДИ ТАНАТОСА. ВІЧНІЙ ПАМ'ЯТІ МАТЕРІ

Так  зараз  стало  зрозуміло,  що  печаль  —  
Насправді  радість,  адже  знаю,  не  назавжди
Розлука  з  тим,  хто  відійшов  з  цього  життя:
І  в  тім  поблажливість  відразливого  “завтра”.

Ні,  не  назавжди  мерзлої  землі  об  гроб
Заупокійне  гомінке  відлуння  смерті  —  
Пекельний  світу  поцейбічного  галоп,
Що  гупає  зсередини  у  груди  замість  серця.

Ні,  не  назавжди,
                                   бо  побачимось,
                                                         зустрінемося,
                                                                                           знаю...
Хоч  знаю  й  те,  що  смерть,  
                                     вона  насправді  не  для  того,
                                                                                               хто  вже  пішов,
                         а  лиш  для  того,  хто  залишився
Ждати,
               страждати  —  горе...

Коли  вже  не  до  логік  у  хмільних  висотах
Отерплих  з  болю  і  безсоння  стратосфер,
Мов  на  безводді  риба,  крик  хапаєш  ротом  —  
Німий  (о  —  ката  насолода!)  крик  завмер  —  
Забракло  кисню  слів  і  сліз  в  аортах
Органного  ридання!
                                                       Всесвіт
                                                                             вмер?...

Пора,  я  знаю,  вже  пора  додому,
Грудневий  вечір  швидко  так  летить.
І  якось  тут  на  цвинтарі  бездонно
Підземний  подзвін  жалю  стугонить.
Горбочок  мерзлої  землі  скрутився,
Благально  пригорнув  до  себе  хрест.
Пора  іти,  бо  й  справді  забарився,
До  лави  цвинтарної  мов  примерз.
І  ноги  затекли,  немов  колоди,
Й  судоми  вже  розчахують  немов.
Так  холодно,  неначе  захололи
Думки  —  ні  слова  з  жодної  із  мов
Ніяк  не  можу  зараз  пригадати.
І  руки  —  як  примерзли  до  колін,
А  треба  ж  хоч  одну  із  них  підняти,
Утерти  щоб  струмки  пекучі  сліз,  
                                                                                   а  втім...
А  втім,  нехай  собі,
       бо  вже  попримерзали
                               до  щік,  і  до  повік,
                                                 до  вік,  довік,  навік...              
                                                                                           ...Навік...

Галерний  наче  раб,  навік  прикутий
До  веслування  в  океані  сліз  —  
Бажання  з  головою  вглиб  пірнути,
На  саме  дно!  Доплив...
                                                               Доповз...
                                                                                   Доліз...
Солодкий  біль  —  тонути  і  тонути
Всім  співчуттям,  
                                             жалям
                                                                 напереріз!...

А  знаєте,  мамо,  щоранку  вони  прилітали,
До  нашої  хати,  горобчики  ваші,  що  ви
Голодних  їх  зерням  і  хлібцем  щодня  годували  —  
Пташині  бенкети  буяли  у  нас  щозими.
Ви  знаєте,  мамо,  я  їм  в  годівничку  підсипав
І  зерня,  і  крихіт  —  та  їсти  не  стали  вони:
Сиділи,  сиділи  тихенько  у  нас  на  березі  —  
І  гайда,  знялись,  покружляли  й  гайнули  кудись...
Я  потім  їх  бачив  у  вас  тут  на  цвинтарі,  мамо:
У  вас  над  могилкою  там  нависає  гілля
Калини  —  на  ній  тих  горобчиків  зграйка,  впізнали
Ви,  мабуть,  їх,  мамо?..
                                             З  моєї  руки  вони  не  їдять.
Ви,  мамо,  скажіть  їм,
                                                   не  скривджу  я  їх...

Пора  додому  вже,  пора.  Бо  вітер
Замерзлими  сльозами  закружляв.
Дерев  благально  здійнялися  віти,
Але  не  втримають  вони  навал:
Нависла  пагуба  погроз  нічної
Задушної  надгробної  плити.
О,  всесвіту  безжалісний  надгробок,
Гробниця,  усипальня...  Знов  завив
(Чи  з  того,  може,  світу?)  пес  бездомний  —  
Простяг  своє  кудлате  співчуття  —  
Так,  брате,  ниє  безпритульна  доля
Під  серцем  у  твого  й  мого  життя.
І  повз  які  б  я  не  пройшов  пишноти    —  
Завжди,  завжди  проходитиму  повз
Могилоньки  зіщулений  клубочок
З  пригорнутим  до  серденька  хрестом...
Пора,  пора  вже  йти  додому.
Хоча  ніхто  мене  й  не  жде.
Та,  може,  вдасться  хоч  під  ранок
Заснути...

А  замалий,  який  же  замалий
                                     цей  небокраю  овид,
                                                     щоб  біль  увесь  розлити...
А  замілкий,  який  же  замілкий  
                                                       оцей  мізерний  всесвіт,
                                                                 вмістити  щоб  скорботу  всю...



адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=652781
Рубрика: Присвячення
дата надходження 19.03.2016
автор: Пересічанський