Буває ніч, коли прозорий кришталевий келих душі
Переповниться гірким настоєм бажання щастя
Вже неможливого, і через край тече безсоння
Дзвінким струмочком туги, що відлунює у скронях споминів
Різкою гостротою жорстоких слів, таких як
“Це вже було давно...”, “цього вже не повернеш...”,
А ти стоїш і слухаєш, як стук гдинника
В пустій кімнаті відлунює в твоїх спустілих грудях
Стуком якогось не твого, чужого серця — так
Наче у покинутій оселі віконниця під вітром
Поволі хльоцає об стіну...
В цей час ти пізнаєш науку не озиратися назад,
Коли тобі у спину так гарячково дихає
Безповоротність твоїх утрат, і ходять назирці розчарування
По п'ятах минулого кохання слід у слід, коли
Босоніж ходиш ти кімнатою з кутка в куток...
В цей час навіть твоя самотність, та самотність, яка щоночі
Спить поряд із тобою, навіть самотність ця цієї ночі
Від тебе відцуралася й сидить зіщулившись ображено
В кутку примарою гливкої тіні, очима темряви
Зловтішно споглядаючи, як ти підходиш до вікна
І притуляєшся щокою до скла холодного —
“Дощів осінніх сльози, ніколи вам не литися
Холодними щоками вікон цих з такою гіркотою,
З якою по моїх щоках текли б мої гарячі сльози,
Які надсилу втримую я в грудях...”.
А за вікном, засіяні в ріллю захмареного неба,
Насінини зірок невидимих пускають паростки
Притлумленого сяйва, в якому, наче в попелі
Від спалених мостів, покірно тліють усі твої
Майбутні сни про те, що не буває назад дороги...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=653025
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 20.03.2016
автор: Пересічанський