На вулицях сходить сніг, а значить, твоє місто стає все ближчим,
І дні стають якісь, наче, більші, а небо неначе нижчим.
Й бар’єри між нами заростають кордонами-квітами з-під землі.
Господи, да і скільки ж її вже лишилось, тієї зими?
Да і скільки ж її вже лишилось, тої печалі?
Скільки років старанно про все ми мовчали?
Заливали горло й комір сорочки пекучим алкоголем.
А весна знов, як завжди, прийшла саме з моря.
Й море, певно, відбилося глибоко в наших легенях,
Лишилося сіллю в вологих очах, мушлями у кишенях.
Лишилось лиш знати, коли закінчИться цей клятий лютий,
І в якому житті знов скажу «я люблю тебе».
Да і скільки їх вже, тих життів, в нас лишилося?
Скільки нам не примарилося й не приснилося?
Скільки квітами поросло доріг й магістралей?
Скільки на нас ще лишилося в долі печалей?
Перші теплі вітри цього річ прийдуть з гір десь на півночі,
Ти отямишся від сигаретного диму вже десь опівночі.
Весна знищить, спалить усю мою кригу, як невдалий сценарій
І коли я проросту попід вікнами в тебе першими квітами,
Збери мене, засуши у гербарій.
01.03.16
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=653953
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 23.03.2016
автор: nadia sevastianova