Немає сліз...Не можна говорити,
Сплелось в одне "колись", "тепер", "уже".
Не знаючи не варто і любити,
А взнавши - не люби чуже.
Вона давно нікого не любила.
Колись було, пройшло і відпливло,
Але надію у собі носила,
Що ген-колись ще буде, як було.
І були зорі, і були слова,
І місяць був, і голоси душевні,
Була надія, радість там була,
І згадки про любов то певні...то непевні.
Вуста вбивали й воскрешали знов,
Обійми десь носили над землею.
Запам'яталось так, як він пішов.
А ще...який щасливий, ніби, був із нею.
Буває ж так...то, наче карма з неба.
Хоч скільки не повторюй...так бува.
Не віриться, що люди окрім себе
Нікого більш не бачать...а слова
Із їхніх уст лунають безпідставно,
І серце - камінь, і мілка душа,
І граються життям чужим так вправно,
Що їхнє вже не варте ні гроша...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=654017
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 23.03.2016
автор: Наталі Кривенко