Я дивлюсь у вікно. Розтривожений березнем вітер
Рве соснові верхівки і кидає шишками вниз.
Випадково прорвавшись крізь хмари, дощами сповиті,
Промінь сонця погладив обличчя, як мама колись.
Я дивлюсь у вікно. Десь за ним простелились дороги,
Сяють вікна будинків, хтось любить, а хтось розлюбив.
Розімліла у мріях, змовка на хвилинку тривога,
І душа розправляє обшарпані залишки крил.
Полетіти увись? Чи уже не зриватись нікуди?
Середини немає, нема! Або верх, або низ!
Лише совість і думка…най-найсправедливіші судді,
І мій вирок – мені – наді мною питально провис.
Я дивлюсь у вікно. Вітрувієва диво-людина,
Я дивлюсь, аж допоки не блимне Полярна зоря.
Так пекельно-спекотно мені, так морозно і зимно,
Ще й чомусь похилився в жалобі вогонь ліхтаря…
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=654502
Рубрика: Сюжетні, драматургічні вірші
дата надходження 25.03.2016
автор: ацеа