Учора я була в селі,
І стало боляче мені:
І за село, і за людей,
І за старих, і за дітей.
Після цієї поїздки спогади заполонили всі мої думки, тому й вирішила деякими з них поділитися з любителями поєзії, адже і дитинство, і юність моя пройшло в цьому незабутньому куточку України.
Коли я закінчувала 7 клас, померла моя бабуся. Нам із мамою було важко це перенести, брат на той час уже навчався в технікумі,може тому він не відчув такого нестерпного суму, як ми з мамою. У селі тоді жила одна сестра бабусі Явдоха, вона намагалася хоч якось нас розрадити. І хоч вона була повною протилежністю моїй бабусі Насті, ми не відмовлялися від її турбот. Це була дуже цікава,чепурна, весела,
говірка жінка.Нам з мамою було дуже приємно з нею спілкуватися.Мені було дуже далеко ходити тепер уже у середню школу, вчилася я добре, і бабуся Дуся,(так я її називала), вмовила маму продати свою хату, яку вона сама збудувала після війни, і купити іншу, в центрі села, на одній вулиці з хатою бабусі,що мама й зробила. Я була дуже задоволена, бо мені тепер було набагато ближче ходити до школи, до того ж тут було електричне освітлення,а там де ми жили раніше його не було і уроки доводилося вчити при гасовій лампі. Одного недільного дня ми сиділи у бабусі за столом, пригощалися чаєм з пиріжками. Біля низеньких вікон її хати проходили три високі юнаки, і якраз проти вікон чогось зупинились. "Що це?- запитала мама. Глянувши у вікно, бабуся сказала: "Та це сини Варі, вдови, що живе на іншій стороні річки.Ось побачиш,Полю,що один із них буде твоїм зятем". Ми посміялися, та й забули.
Незабаром на однім із концертів у клубі, я звернула увагу на двох гарненьких дівчаток, які дуже вправно і гарно танцювали на сцені. Один із моїх однокласників пояснив мені, що це сестри - двійнята, а один із їх братів он дивиться на мене через двері із фойє. Я зиркнула на двері і побачила високого симпатичного юнака з каштановим чубом, і мені здалося,що то був один із тих, що проходили біля будинку бабусі Дусі. Через деякий час, до мене забігла моя подружка-однокласниця і запропонувала сфотографуватися. Ми разом з братом, який саме приїхав на вихідні із міста, де навчався, вийшли на вулицю. Яким же було моє здивування, коли я побачила двох високих юнаків: один із яких той, що дивився на мене із фойє, а другий з фотоапаратом. Юля нас познайомила, бо хлопці були її сусідами, а я в свою чергу познайомила подружку зі своїм братом. Звісно ми сфографувалися в чотирьох: я, Юля, мій брат і її сусід, той що був без фотоапарата. Вчора, повернувшись з села я довго вдивлялася в наші юні обличчя, адже з нас чотирьох живу вже лише я.
А наші ж долі так переплелися, що аж не віриться й досі. З тих пір я завжди відчувала погляди і залицяння хлопця з каштановим чубом, особливо коли влітку я працювала на колгоспному току вагарем, а Анатолій супроводжував зерно від комбайна.Іноді він намагався провести мене з клубу додому, та я була дуже правильною дівчинкою, і вміло уникала ці проводжання.
По закінченню школи я поступила до інституту і, здавалося, що наші стежки-доріжки не зведуться. До армії його проводжала інша дівчина, але вона його не дочекалася, вийшла заміж. Поки він служив моя подружка Юля, стала моєю невісткою, народжувати дитину вона приїхала до нас, тому, як тільки Анатолій повернувся з армії, зразу ж прийшов до нас привітати сусідку з народженням донечки. Так ми зустрілися знову і через деякий час одружилися. Ось так і вийшло, що ті фотографії передбачили наші майбутні долі.. З чоловіком ми прожили довгих 38 років, виростили 3 дітей, діждалися онуків, і може б і донині жили, якби не раптова смерть синочка на шахті. Це було та й лишилося невимовним горем для мене, а чоловік його приливав горілкою, і через 5 років помер. Спочатку я дуже сумувала, та з часом цей біль притупився, та прийшло якесь розчарування, і я знову
засумувала. Одна моя добра знайома порадила мені знайти собі пару, я відмахнулася від її пропозиції, але вона записала у мій записничок аресу свого знайомого удівця, а йому дала мою адресу. Я скоро й забула про це, та якось отримала зворушливого повного туги листа. Щоб розрадити його, я відписала, так зав"язалася наша переписка, а потім ми зустрілися, з"їхалися і прожили у злагоді й мирі 11 років. На жаль уже і його немає, та згадка про нього завжди зі мною. Влітку вже буде 3 роки, як він залишив цей світ, та я й тепер підтримую зв"язок з його дітьми і онуками, і вони мене не цураються. А вчора я була на похованні молодшого брата мого Анатолія. Уже немає серед живих жодного з тих молодих і гарних юнаків, якими я познайомилася 60 років тому, лишилися лише двойняшки, та слава Богу діти, онуки і правнуки...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=654750
Рубрика: Лирика любви
дата надходження 26.03.2016
автор: геометрія