Я знову глянув на набитого на собі тату вовка. В нього дикий погляд, паща відкрита для укусів, шерсть піднята. Місцями він здається мені добрим, але це тільки мені. Він своєрідне втілення потрібного зла. Зла потрібного мені. Я інколи дивлюсь на нього, але ніколи не просто так. Він як і я без своєї ватаги. Два самотні вовки. От і зараз я дивлюсь на нього не просто так. Він допомагає моєму мозку зробити потрібний вибір. Своєрідне втілення необхідної поведінки для переборювання наслідків. А наслідки не бувають приємними. Просто не всі готові до них – легше втекти. Але не я. Я не тікаю. Він в такі моменти наче живий. Він не дає мені втекти. Він тихо говорить до мене – роби, що надумав. Він нагадує мені про мою силу в моїй самотності. Ніхто не робить за нас нічого, особливо, якщо потім доведеться зіткнутись з усім паскудством свого вибору. От і зараз він наповнює мене холодною впевненістю, так потрібною мені. Він нагадує про колись зроблений вибір, прийняте та нікому не сказане рішення. І я знаю, що він правий. Нехай це не сказана в слух обіцянка, вона не перестає бути обіцянкою даною собі. Мозок тепер запрацював інакше: холодний розрахунок, в купі з холодною рішучістю дають змогу побачити речі інакше, відкинути зайве, те що заважає… Дають змогу діяти, як це потрібно мені, хоч гори звертай.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=656532
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 02.04.2016
автор: Тост