Кляті голоси в моїй голові – тоді, коли я вперше почув це від нього, я не надав цьому значення, бо на нас нісся потяг. Тепер я розумів в чому була проблема. Ві цього мені ставало ще гірше, очі застеляло сліпою люттю.
Тарас повернув, тоді спустився в підземний перехід. Я промайнув за ним. За весь час, що я йшов за ним не було ні одного видіння. Моя темрява сьогодні не визнавала чорно-білих галюцинацій. Я спустився за ним. Я жалів, що в мене немає ножа. Тоді б я зробив все швидко без вагань. В переході крім нас не було нікого. Хоча я не впевнений, що мене б зупинило навіть якби там були маленькі діти. Я бачив перед очима лише його…
Тарас до крокував до середини темного переходу і зупинився. Він весь цей час знав, що я йду за ним. Я прискорився. Він повернувся до мене лицем.
- Впізнав все ж таки? – з глузливою посмішкою запитав він.
Замість відповіді я перейшов на біг. Врізався в нього з силою потяга, збив на землю. Вдарив кулаком в лице. Глузлива усмішка все ще була присутньою на його лиці. Я захотів стерти її. Замахнувся…
Тарас швидко викрутився скинувши мене з себе. Холодний асфальт прийняв мене без особливої радості.
- Припини, Макс! – зареготав він піднімаючись.
Крик, що його чув лише я нарешті вирвався назовні. Я не впізнав власного голосу. Швидко піднявся, кинувся на нього з кулаками. Один удар, другий, третій і ні один не досяг цілі. Тарас з легкістю ухилявся від них і я досягав лише пустоту позаду нього. Він відповів зненацька, потужнім аперкотом в бороду. В мене клацнула щелепа, в переході стало ще темніше, ноги підкосились і я змушений був викинути вперед руки, щоб не впасти. Асфальт знову прийняв мене без особливого ентузіазму.
- Ти нічого не зможеш мені зробити – почув голос позаду.
Його руки схопили мене за плечі і потягли вверх. Я швидко розвернувся, пробив кулаком в пах. Тарас застогнав, в нього підкосились. Я схопив його за голову, притягнув до себе і вдарив чоло в ніс. Щось захрустіло, в Тараса пішла кров. Він впав на спину. Я хотів налетіти зверху, хотів задушити його своїми руками, але він відпихнув мене ногою в груди.
Піднялись ми одночасно. Тепер Тарас не всміхався. Його закривавлене лице перекривило від болю та злості. Він вдарив лівим прямим. Я інстинктивно ухилився вбік. Інстинкти говорили відскочити, розірвати відстань, але я не слухався. Влетів в нього з всієї сили, щоб звалити на землю, але мені не вдалось цього зробити. Тарас відповів серією коротких ударів по корпусу і фінальним в голову. Мене повело до стіни. Тарас летів слідом посипаючи мене ударами. Руками я закрив голову, спина боляче врізалась в стіну. Тарас бив сильно і швидко. Я захищався, як міг, але десь щось та й проскакувало. Врешті відштовхнувшись ногами від стіни, я налетів на нього. Ми сплелись і попадали на землю, борсаючись там і намагаючись взяти верх одне над одним. Це не вийшло ні в кого тож ми відкотились в різні боки.
- Невже тебе так це пройняло – тепер Тарас вставав обережніше, опираючись рукою в стіну.
- Ти бісів психопат – віддихуючись промовив я.
- Створений і збережений завдяки тобі.
Я заволав кинувшись на нього неначе лев. Тарас швидко пробив ногою в коліно. Нога немов відмерла. Я замахнувся, але вдарити так і не встиг. Щось гостре чиркнуло мене вбік. Тоді ще раз в груди. Я занадто пізно зрозумів, що весь цей час Тарас тримав про запас ніж. Ще раз вдарив мене в те саме коліно. Нога підігнулась і я присів. Він наставив на мене лезо ножа.
- От так ти їх вбивав?! – передчуваючи свій кінець запитав я.
- Ні – спокійно сказав він – по різному.
- Що ти відчуваєш, коли забираєш життя?
- А що відчуваєш ти?
- Я?!
- Замість людей котрих ти рятуєш помирають інші. Ти однаково забираєш життя. Ти нічим не краще за мене. В мене в голові голоси, в тебе видіння – різниця невелика.
- Скажи це своїй сім’ї, яку ти зарубав сокирою.
Його лице поблідло. Від напускної впевненості не залишилось сліду. На лобі виступили вени. Його губи затремтіли. Він викреслив цей спогад, загубив його серед тисячі інших, щоб хоч якось заглушити той біль, коли він закривав очі і бачив їх. В одну мить я зрозумів, як йому. Він не міг противитись шепоту в своїй голові. А коли голос сильнішає, він не контролює себе.
- Я хотів покінчити з цим – шепотом сказав він – тоді, коли ти мене переконав не кидатись під поїзд. А потім я просто перестав себе контролювати. Все як в тумані.
- І тим не менш ти продовжуєш – мені не було жаль його.
- Ти так само продовжуєш – огризнувся він.
- Я намагаюсь рятувати людей, хоч і переконуюсь що не варто.
Це був камінь в його город.
- Так – погодився він – може і не варто.
В грудях закололо. Мій і без того нерівний погляд обірвався. Я опустив голову вниз і застав як з мене виходить закривавлене лезо ножа. Мозок спрацював миттєво. З останніх сил я вчепився в лезо ножа, не даючи йому вийти. Аліна зможе його знайти, якщо добереться до мого тіла. А далі вже візьметься Саша й Марко. Нехай я вже не побачу цього, але раз така ціна...
- Цього разу я зроблю виключення – тихо сказав він – це мій вибір. Не голосів – мій.
- Це не кінець – в мене з рота потекла цівка крові.
- Для тебе кінець, Макс – він відпустив ніж – ти з самого початку взявся за те, що не можеш завершити. Ти один бачив мене в лице і знаєш хто я.
Він повернувся і швидко покрокував геть. Мене похилило на бік.
- Я зроблю так, що твої голоси це буде єдине, що ти коли-небудь чутимеш не спроможний будь-що з цим зробити! – прокричав вслід.
- Побачимось на тому світі Макс.
Він швидко піднявся по сходах на іншому кінці переходу, а я залишився лежати на холодній землі.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=656615
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 02.04.2016
автор: Тост