Моя рука в’яло розминала чорну глевку землю. Сонце сліпило очі. Світ був перевернутий догори дриґом. Щось закривало пів-обличчя. Невпевнено провела по ньому брудною рукою. Волосся - довге, мідне, трохи скуйовджене – підіймалося з поривами вітру й знову падало мені на лице. Я лежала на боці. Одна рука заніміла. Нігті скреблися по землі і я того не відчувала. Також не помічала дрібних судом, що хвилями пробігали по всьому тілі.
Сонце згасло і з’явилося знову. Чорне крило на мить закрило картинку. Ворона. Приземлилася й боком пострибала до мене. Здогадувалась, куди вона мітила. Зараз видовбе мені око, зараза, а я не зможу захиститися. Спромоглася кинути у ворону землею. Кидок вийшов жалюгідним. Птах відскочив й знову почав наближатися до мого обличчя. Халепа. Я стала рухатися, приводячи частини тіла до ладу. Підняти голову не виходило, руки були слабкими, ноги… вони просто були. З мого горла замість крику вийшов тільки хрип. Махнула не занімілою рукою – ніякого ефекту. Мій потенційний мучитель невпинно йшов до цілі. Зойкнула, підкотила нудота, мене знову засудомило, я замружилася, підтягнувши ватні руки та закривши ними лице.
Нічого не сталося. Ворон просто зупинився. Дихаючи переривчасто, я чекала, що він от-от накинеться, щоб дзьобом та кігтями розшматувати мою плоть. Не сталося нічого. Я думала, ворухну хоч пальцем і він знайде щілину, в яку можна клюнути. На язику вже був знайомий присмак крові. Не бачачи, відчувала, що птах поруч. Чула, як б’ється його серце. Б’ється… Не прискорено.
Він не був агресивним. Принаймні я на це сподівалася. Сподівання дали мені сили вгамувати болісні відчуття і встановити частковий контроль над своїм тілом. Решітка з пальців стала менш щільною. Суплячись, вагаючись, я прибрала «щит» повністю. Ворон дивився зверху. Довго. Напружилася. Впираючись однією рукою у ґрунт, другою піднялася на лікті. Дуже повільно. Брудні долоні спітніли, притискаючись до теплої землі. Моя шия безвільно, з дивним хрускотом хилилася на плече. Втім, наші погляди опинилися майже на одному рівні і я змогла зазирнути у воронове око…
… де застигло відображення молодої мідноволосої діви.
+++
Мені вже давно виповнилося 24 і я лишалася незайманою. Всі у нашому містечку вважалися доброчесними та милосердними. Ми вірили в одного Бога, який нас захищав та любив. Я жила сама на околиці в будинку, який заповідали мені батьки. В центрі бувала, коли всіх скликали до церкви, по роботі або коли влаштовували ярмарок. Їла те, що вирощувала. Я була грамотною, батько навчив, до того ж мала каліграфічний почерк – найкращий в місті, тому переписувала юридичні документи для нашого Суду і для церковників. Хто міг знати, що того року мені доведеться написати стільки смертних вироків. В тому числі і свій…
Буду чесною. Я не молилася в церкві. Якщо хотіла звернутися до Бога, то робила це вдома подумки. Мені не подобалися публічні вистави, які влаштовували земляки в стінах храму. Всі вони бачили духів, з деякими з них особисто розмовляли ангели, вони майже у всьому намагалися розгледіти якісь знамення. Дружини зраджували чоловіків, але під час молитов виглядали тихими ягничками, чоловіки багато пили, але, протверезівши, клялися, що живуть за законом Божим.
Та й що таке закон?
Жіноча половина людства – грішниці від народження. Так нам завжди казали. Ми легше піддаємося на спокуси та спокушаємо самі. В самому нашому єстві, емоційності, пристрастях, вигляді деяких органів криється найстрашніший гріх. Тому ми маємо носити чіпці і довгі спідниці. Опускати очі, коли дивиться чи звертається чоловік. Все життя коритися. Закон на жінок не розповсюджувався.
Більшої нісенітниці я не чула. Ходила вдома розпатлана тому, що так вільніше себе почувала. Віддавала перевагу не місту, а лісу. За руде волосся мене з 13 років, бувало, називали хвойдою. Я любила плавати й засмагати біля річки. Я не любила жінок насправді. Не розуміла їхнього потягу до пліток, заздрості, небажання вчитися й бути рівними чоловікам. Останні, до слова, теж мене розчаровували.
Так сталося, що до 24 років я нікого ще не любила, навіть не хотіла. Одного разу в лісі я побачила чоловіка. Він був на вороному коні і сам схожий на ворона через темне волосся хвилями. Очі, які я не забуду. Ні, він не бачив мене. Я сховалася за старим деревом. Злякалася. Це було 300 років тому.
Що сталося після зустрічі? Через місяць моїх походів до лісу в надії ще раз пересіктися з чоловіком на коні мене витягли з дому за волосся прямо посеред ночі. Чоловіки. Жінки. Всі з мого міста. З одної церкви.
В Салемі торік знайшли підсобниць диявола. Заарештували й засудили багатьох. Мене теж.
Мені нічого не наважувалися зробити, поки я акуратним розбірливим почерком не напишу 19 смертних вироків. Уявляєте, як це: писати собі вирок? Кожній людині, як собі і собі теж. Я впевнена, що з часом ця історія отримала широкий розголос по всьому світу, адже була абсолютно ненормальною, без хоч малесенького натяку на людяність і не мала нічого спільного з Богом. 150 арештів, 31 засуджений, двоє померло у в’язниці в мене на очах, а одного чоловіка розчавили камінням. Стратили 19…
Пустощі міських дівчат з вигаданими історіями про диявола розрослися до масового божевілля, а «видіння» стали прийматися як свідчення на суді. Невігластво жителів дозволяло церкві маніпулювати ними. Можна було звинуватити родину, друга, коханця, якщо вони тобі набридли, багатого сусіда або жінку, якій заздриш чи ненавидиш. В’язниця відкрита для всіх.
Я вважалася дуже небезпечною відьмою. Знищувала врожаї та худобу, читала в лісі страшні закляття, робила жертвоприношення, уводила з родин годувальників. Постраждалі дружини бачили мій дух у власних спальнях. Доказом моєї провини стали мій розум, яким мене наділив лукавий, вміння вести бесіду та гординя. До того ж волосся було непідходящого кольору. Життя в будинку на околиці, лісові прогулянки, самотність й небажання часто навідувати церкву доповнили їхню картину бачення мого світу.
Сонячним ранком, коли кайдани встигли перетворити мої тонкі зап’ястя на відкриті рани, а волосся збилося в копну, мене та кількох жінок вивели на вулицю. Натовп йшов за нами, деякі люди вже були на місці, куди нас вели. Увесь Салем збігся. Мені пропонували непристойності, вигукували добірні лайки, штовхали.
На узвишші чекало позбавлення. Мотузяне намисто прикрасило шию. Ніяких промов. Скрик звідкись: «Здохни, відьмо!» Я подумала про красивого чорноволосого чоловіка на коні посеред лісу. Моя шия зламалася. Сечовий міхур випорожнився.
+++
Не знаю, де поховали тіло, але на узвишші мій дух і залишився. Він бажав крові й отримав її сповна. На місці страти з часом зробили бійню. Забивали худобу. Так я і повстала. Багаторічні жертвоприношення знову пробудили мене до життя. Народилася з кривавого ґрунту, коли і бійні вже не існувало. Розминала чорну глевку землю тремтячими кінцівками, лізучи з неї, як настирлива рослина навесні, що безсоромно демонструє свіжу соковиту плоть світу. Сонце сліпило.
Я побачила себе в його очах, які не забула: знайомих, чорних та спокійних. В моїх жилах розливалося життя. Мені було тільки 24. Мій нинішній супутник колись був вершником, зустрінутим у лісі 300 років тому. Він розбудив мене цього ранку в Салемі, тріпочучи крилами. Мовчазно дивився на мене. Чекав, поки я згадаю. Чекав, поки підведуся, поборю запаморочення й судоми: гола, брудна, чиста, невинна. Жива.
Коліна мої тремтіли, на довгих ногах напружувався кожен м’яз, на зап’ястях не лишилося шрамів від кайданів, хребці на зламаній шиї зросталися. Повітря було смачним і коли я зробила перший крок, він сів мені на плече. Салемська відьма та її ворон.
Я йшла до сучасного міста, відчуваючи в собі неймовірну силу, і мені здавалося, що всі гімни світу грали зараз для мене.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=656659
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 02.04.2016
автор: Олена Мальва