І згораєш собі якось невловимо і тихо,
і запалюєш знову засохлі в серці квітки.
Спопелити себе воістину враз неможливо.
Зі шматками душі даруй зразу і сірники.
Бур'яни виривати з артерій вже так остогидло,
проростають вони у тобі крізь холодні туманні вітри.
Ніч промерзла і сповнена диму, що лізе невпинно
на рівнину зотлілого тіла і твої невинні псалми.
Сон приходить вкрай рідко і це зовсім не дивно,
бо у серці голодні птахи переспівують все і завжди.
Душа знову мовчить, перекроєна кимось нерівно.
Затулити б окремі надрізи, щоб себе таки вберегти.
І виношуєш все у собі, немов справді чиюсь дитину,
і болить це безлико і без справді вагомих причин.
Недоношені діти слабкі, хоч і дихають без упину.
Залишається тільки вірити і залишити все без змін.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=656748
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 02.04.2016
автор: Мері Енн