Місяць на небі заснув,
Ніжно колиханий хмарою.
Ти мене, певно, забув
Й те, що колись були парою…
Дощиком змиє рясним
Слід на пісочку нічному.
Скинути б з серця те – «з ким?»
Раз ми тепер – по-одному…
В ковдрі небесній вони:
Місяць заснулий і зорі,
А на шляху – валуни, –
Луплять їх краплі прозорі.
Втрачена велич всього,
Вмитого нашим коханням.
Зрушу все рівно його
Серця потужним бажанням.
Сонце і сутність свята
Зродить земне все до неба.
Вирветься доля проста
Піснею – вірити треба!
Дзвінко полинуть увись
Ноточки щастя мажорні.
Небо – зі мною, дивись,
Смуги минуть сіро-чорні.
3 квітня 2016
(с) Валентина Гуменюк
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=657025
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 03.04.2016
автор: палома