Вокзал – то особливе місце на землі…
Тут завжди людно: і дорослі, і малі,
І голос диктора, і поїздів свистки –
В єдиний організм злились вони такий.
А ще тут сльози радощів і болю,
Бо і розлук, і зустрічей доволі:
Хтось поспішає із речами, хтось – сидить…
Вела важлива справа всіх сюди.
Я теж чекала поїзда у залі
І ненароком вмилася… сльозами.
Ніхто не ображав мене тут. Ні!
От тільки горе жінки-матері мені
Стало таким близьким і непоправним…
Сиділа жінка біля мене – справа.
Простенький одяг в неї був і чобітки,
Хустина лоба прикривала залюбки,
Бо голова схилилась аж на груди,
І руки – в рукавах. Навколо – люди,
А поряд – кошик, повен, сплетений з лози.
(В таких частенько наш народ чомусь возив
Раніше різні і продукти, й речі,
Міг поміститись молока в нім глечик.
На цей раз кошик вкритий чистим рушничком).
Дивлюся за людським вокзальним потічком,
Та поїзда почувся знов раптовий свист,
І з рукавів з’явились руки і… без кисть…
Немов магнітом, погляд прикували
Мій і людей, що поряд тут снували,
А коли очі жінка стрімко підняла,
Здалось на мить, що й мова віднялась,
Настільки погляд був у них глибокий,
На дні очей тих заховавсь неспокій.
Свіженькі зморшки під ті очі пролягли
І дуги брів, рівненькі, збереглись.
Навдивовижу те лице красиве,
А з-під хустини – пасма, перші, сиві…
Такий ще довго буде в пам’яті портрет,
Схиляє голову перед таким поет.
А жінка, ніби погляд мій читала,
Хоч я її нічого й не питала.
«Ось так буває, бачите, в житті:
Коли живем ми в парі, дужі, молоді,
Здається, що краса і світ – навіки, –
Очей прикрила стомлені повіки, –
Сім’я була, кохалася в труді,
А з щастям… розминулася тоді:
Не стало пари, сина піднімала –
Все на своїх плечах тягла, тримала,
А коли виріс він і, не довчившись, спивсь,
То вже ні волі, ані слову не коривсь.
І почалося не життя, а муки…
Це від його сокири… втратила я руки…»
Й сльоза в очей надмірній глибині
Заворушилась. Дикий страх засів в мені:
Як може бути так? На рідну матір,
Щоб син сокиру міг колись підняти?!..
Дивитись я на неї більше не могла.
Вона ж… обрубками той кошик підняла:
Везе йому нехитру передачу!..
Чи зможе ж він колись їй теж віддячить?!..
Вона ж… зуміла все йому пробачить…
Бо… мати ж…
24.02.2013.
Ганна Верес (Демиденко).
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=658290
Рубрика: Сюжетні, драматургічні вірші
дата надходження 09.04.2016
автор: Ганна Верес (Демиденко)