так дивно та неприродньо берегти вірність тому, хто не пам'ятає навіть твого імені.
очі кольору чорнозему насичують тіло електрикою та киснем.
знаєш, до тебе я відчувала себе спорожнілою, до цедри вичавленою,
що не вистачало сил навіть на те, щоб піднятися з ліжка..
і байдуже, що своїми вустами пестиш зап'ястя іншої..
а мені, ніби голубці, тільки крихти тепла та ніжності із тонких та тендітних пальців.
я глушу свій пекучий біль валеріаною та вином, як браконьєри глушать риб динамітом,
аби ти не дізнався,
яка мужність потрібна тільки для того, щоб набрати
твій номер..
задивляєшся на мої сідниці, немов на картини Пікассо чи Модільяні,
мені б озирнутись, але, ніби лисиця затравлена та впольована, ціпенію та ледве змушую себе рухатись,
коли моє кохання заважає тобі видихнути, немовби до шиї прив'язаний камінь,
викинь
його..
найабсурдніше те, що зарікалась ніколи не зв'язуватись із жонатими,
бо ж бути другою після когось - найбільш принизливе задля жінки,
але під сто чортів розум та логіку, коли твоє волосся так звабливо пахне манною кашею
і хочеться занурити в нього долоні
до кінчиків нігтів..
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=659222
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 13.04.2016
автор: Майя Грозова