В Карпатах на горі,
Жила лагідна овечка.
Була вона слухняною,
Веселою, забавною.
Смиренною у мові,
Розумною в розмові.
Гарненькі пісні знала
І так собі співала:
Я овечка - добре сердечко,
Люблю коли сонечко встає,
Півник пісеньку співає,
Ясне сонце зустрічає.
Коли веселка у горі,
Всіх звеселяє,
Річечка між горами тече,
Всіх напуває.
Коли грибочки
Під ялинкою ростуть,
Коли бджоли літають,
І дерева цвітуть.
Місяць уночі гуляє,
Він дрімоту наганяє,
Щоби всі відпочивали
До ранку сили набирали.
Пташка радісно співає,
Діток будить, звеселяє.
Вже пора усім вставати,
Добрим людям працювати!
Зранку бджоли вилітають,
Цілий день медок збирають.
Облітають квіточки,
Нахиляють пелюсточки.
Мурахи виходять вранці,
Мов солдати-новобранці.
Всі гуртом як в бій ідуть,
Все до нір своїх несуть.
Треба їм усе зібрати,
Щоб хатинку збудувати,
Спати солодко вночі,
Взимку грітись на печі.
А як сніг засипле землю,
Все покриє, й неприємно
Холод стане навкруги –
Де подітись, куди йти?
Щоб в хатині все було –
Смачна їжа і тепло –
Треба влітку працювати,
Теплу хатку будувати.
Якщо час собі змарнуєш,
То хатинки не збудуєш.
Де би сісти, де поспати
Де би зиму переждати.
Не лінуйся працювати,
Рідну хатку будувати.
Не помітиш, – час прийде,
Зима й холод надійде.
Все живе кругом радіє,
Все росте і молодіє.
Ясно всім, хто є на світі –
Бог в небесному привіті...
Такі пісні вона співала, –
Бо велике серце мала.
Одного разу вранці,
Овечка встала,
Побачивши квітку, на дворі,
Понюхала поцілувала.
Ясне сонечко встає,
Півник головку піднімає,
Він співає йому вже,
Всіх будить, пробуджає.
Через хвіртку незакриту
На город біжить коза.
Що зірвалась з мотузка,
До капусти й буряка.
Кури бігають по дворі,
Бо засиділись в коморі.
А незграбні каченята,
До води йдуть, мов хлоп’ята.
Овечці весело їй,
Вона хоче погратись,
Поскакати, пострибати,
Та й посміхатись.
Гуси гуртом у дворі,
Травичку щипали,
Овеча поплигала туди,
Щоб з нею пограли.
Гусак на овечку напав,
І давай її щипати,
Нашу бідну вівцю,
Давай проганяти.
Пострибала до курей,
З ними погратись,
Кури ті порозбігались,
І з овечкою не грались.
Тут вискочив пес,
І давай її кусати,
С переляку в город,
Овечка наша утікати.
Сонце ясно засвітило,
Та овечці тут не мило.
Подивилась навкруги
– Де подітись, куди йти?
Бачить кізку на городі,
Їсть капусту при нагоді.
Позирає навкруги,
Чи не йдуть звірі, вороги?
Капусту зуби хрумкають,
Ноги по городі тупають.
Вуха стоять на сторожі,
Щоб не зазнати біди небозі.
Тут овечці б пострибати,
Щоб подружку собі мати.
Та коза їй роги показала,
Трохи її не заколола.
На городі капуста росте,
Що коза полюбляє.
Тому на суперників своїх,
Вона роги наставляє.
Овечка опустивши очі,
Пішла поза свій двір,
Пішла в верх по дорозі,
Куди бачать її очі.
Вже не весело їй,
Ніхто не забавляє,
А щипає, кусає,
І роги наставляє.
Вона в гору йшла,
Опустивши свої очі,
Де ростуть високі смереки,
Де літають високо лелеки.
Раптом бачить щось горить,
В небі зіронька летить.
І до неї прилітає.
Цей вогонь горить, палає.
Це Цариця Голубиця
З Неба прилетіла
Й на пагорбі присіла,
Статна, біла, величава
Враз Дівицею тут стала.
А на ній корона сяє
Вся горить Вона, палає
Й до овечки промовляє:
– Я Цариця-Голубиця
Я Премудрість – подивися.
Я з Творцем творила світ,
Щоб жилося багато літ.
Землю, сонце і зірки –
Все з Творцем створили Ми.
З вуст родилась Я Творця,
Коли світ не мав кінця.
Я Премудрість Божа,
Що все творила,
Я у Бога – Творця,
Художницею жила.
Облітавши навкруги,
Все я прикрашала,
Гори, дерева, і поля,
Все я намалювала.
Все що на землі,
Все що живе в морі,
Все підвладно мені,
На моїм просторі.
Бога ти не забувай:
Зло у душу не пускай.
Хай добро у ній зросте,
Зло навіки пропаде.
Не відкриюсь Я лихому
І зависному, і злому.
Хто довіриться Мені,
Тому дам дари ясні.
Зранку хто Мене шукає,
Той щасливу долю має.
В Мене мудрість і знання,
Сходи в Царство, до Творця.
Бо Я – Дерево життя,
В Мені істина свята,
З мого джерела нап’єшся,
То мудрості наберешся.
Ясніше сонця освящаю,
Живу Я Духом, научаю.
Вогонь тоді горить в Мені
І страшно темряві тоді,
Коли горю, коли палаю
Все очищаю, освящаю.
В Мене слава, в Мене сила
Християн Я охрестила.
Щоби силу й мужність мати,
Треба в серце Дух прийняти.
Божим світлом Я горю,
Прилітаю і творю.
Щоб до Мене стежку знати,
Треба добру душу мати,
Щоби віра і любов
Відродилась в душах знов.
Так Голубка і Цариця
Рай творила, як годиться.
І вівцю вона створила
І смиренням наділила.
Той овечка ця слухняна
І пухнаста, біла, гарна.
Хто на вівцю поглядає,
Той таку науку має:
Щоб щасливо в світі жити
І в смиренні не тужити,
Треба добре серце мати
І любов’ю обіймати.
От Голубка прилетіла,
На горбочку Вона сіла.
Як Цариця Вона стала
Гарна, Мила, Величава.
І овечку запитала:
– Що тобі все так не мило,
Чом серденько затужило?
Навкруги все так прекрасно
Не сумуй – це все завчасно.
Що попросиш ти мене
Я можу тобі дати,
Щоб заспокоїти тебе,
Щоб могла співати.
Як почула це овечка,
І зраділа зразу,
Вона надумала собі,
Як відплатить образу.
Роги як у кози
Я хочу мати,
Норов як у собаки
Щоб всіх проганяти.
І сказала їй Цариця: –
Нерозумне дитя,
На кого ти будеш схожа,
Тоді не будеш ти вівця
А на динозавра похожа.
Навкруги ти подивися:
Мають всі свої чесноти
Роблять корисну роботу,
Пес чатує двір дбайливо
Він чужих не впустить сміло.
Півень будить усіх зранку,
Не жаліючи горлянки.
Хоч коза і бешкетує –
Молочком усіх годує.
Щоби дати тобі, Овечко?
Щоб зігріти твоє сердечко
Міцні зуби як у пса,
Гострий дзьоб як у орла,
Може роги, як в кози,
Не соромся, все скажи?
Налякалася овечка,
– Ні, не хочу бути злою
Ні страшною, ні бридкою.
Щоб нікого не лякати,
І діток не ображати.
Не буцатись, не кусатись.
І повіки добре матись.
Хочу я лагідною жити,
Зі всіма собі дружити,
Всіх любити, обіймати
І лагідне серце мати.
Сонце сяє, виграє,
Вівці радісно стає.
Все так зроблено дбайливо
І премудро, і красиво.
То нема чого журитись.
Якщо мудро подивитись
Вся турбота враз спаде,
Коли той промінчик сонця
В наше серце попаде.
Світлом все кругом іскриться,
І сказала знов Цариця:
– Коли серце освятиться,
Все міняється навколо.
І радіють котенята
Гусенята і качата.
Птахи високо літають,
Риби море заселяють,
Живуть всякі звірі в лісі,
Ластівки живуть у стрісі.
Мишка в полі теж живе
З мишеням зерно гризе.
Всі живуть таки щасливо,
Бо все створено дбайливо.
Бо отримали згори
Своє місце і дари.
Всім Господь подарував
Те, що найдорожче мав,
Небо, землю, жито в полі,
І ясну зірничку волі.
Так промовила Цариця
Світла Мила Голубиця,
Крильми враз залопотіла,
В синє небо відлетіла.
Тут прийшла вона до тями,
Хоч іди питай у мами,
Чи було то, а чи ні,
Чи приснилось це мені?
Тепло стало у душі
Премудрістю зігріте,
Не все так страшно у житті
Коли сонечком прогріте.
Повернулась в двір овечка
І змінились всім сердечка.
Сонце красно виграє,
Тон веселий задає.
Всі з овечкою привітні,
Як те сонечко у квітні.
Бавляться усі разом,
Навіть із сердитим псом.
Хто смиренне серце має,
Той ніколи не програє.
Коли любиш ти дбайливо –
Все міняється щасливо.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=659482
Рубрика: Казки, дитячі вірші
дата надходження 14.04.2016
автор: Нагорний