Коли літа у сивині ізрання,
То – долі непростої є сліди,
А мо’, зола то від душі згоряння,
Чи похідна від людської біди.
Тож коли бачу посивілі скроні,
Знімаю чемно свій я капелюх,
І не тому, що люди ці в короні,
Цим бур’яни в душі я прополю.
Я теж у іній скоро приберуся,
Бо ж не щадило і мене життя,
Законам людства легко підкорюся,
Бо й я краплинка теж цього буття.
І хоч в путі підбились мої коні,
Перепочинку рокам не видать,
На все свої у вічності закони:
Кого – в Тартар, кого – до хмар піднять.
30.01.2016.
Ганна Верес (Демиденко).
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=659680
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 15.04.2016
автор: Ганна Верес (Демиденко)