Що, якби ти не згоріла тоді?
Колами бігає час по воді,
Сонце засвічує площу.
Хто має право на цьому суді
Винести вирок? В бездумній ході
Світ поспішає на прощу.
Вдосвіта срібним знаменом була,
Сотні думок з кольорового скла
Ти об'єднала в ідею.
Люди невдячні, зрадливі птахи,
Марять спокутати власні гріхи
Смертю, але не своєю.
Можеш складати десятки молитв,
Силою духу переграних битв,
Тільки кому що до того?
Кажуть, що віра твоя – маячня.
Знай же, зречешся – і чорна стерня
Завжди колотиме ноги.
Байдуже. Мить – і палкий епілог.
Скільки згадають твоїх перемог
Злі, одурманені лиця?
Сірим мотуззям обплетений стан.
Світові в очі дивись – чим він став? –
Іскра в огні інквізицій.
Справжню ідею ніщо не бере,
Хай наростає нав’язливий рев,
Жар обступає стіною.
Вогнище згасло, а ти ще жива.
Дивно... Руан не знаходить слова,
Щоб говорити з тобою.
Більше ніхто не пов’яже руки,
Тільки, чи змінять майбутні роки
Сутність людської отари?
Діло нехитре – меч взяти і стяг,
Важче – у сірих, однакових днях
Стійко тримати удари.
Кожен твій порух – для натовпу знак.
Хай що там кажуть, життя не війна –
Тихе тремтіння лампади.
Серцю ж потрібен шалений сумбур,
Бій із десятком смертельних фігур,
Дикі, рясні зорепади.
Істина вічна й напрочуд проста:
Стане руїною твій п’єдестал,
Ймення – із вічності стертим.
Курява, полум'я, галас і дим.
Кожен герой, аби стати святим,
Мусить яскраво померти.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=659701
Рубрика: Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження 15.04.2016
автор: Вітрова Доця