Серце мимоволі стискається від жалю, коли бачу ніжні білі пелюстки, розкидані по асфальту на поталу людським ногам, по чорній землі - на невдячну смерть у бруді!
Хоча це так красиво: сірий асфальт у білу горошинку, чорна земля в білому мереживі!
Але ж так небережливо! Здається, надто щедро. Шкода пелюсток!
Так, нам, людям, шкода, а природа не жаліє ні за чим. З вражаючою легкістю розлучається з тим, що віджило свій день, хай воно і було найпрекраснішим!
Лиш ми, люди, намагаємося втримати біля себе все найкраще, найцінніше: речі, людей, спогади, мрії. Обплутуємося ними, ніби мумії, заживо поховані у пірамідах з життєвого мотлоху, і не бачимо найціннішої миті життя - не можемо бути тут і тепер, відпустити минуле і не тішитися майбутнім!
Чому люди не мають такого щастя: не дорожити нічим і мати все, що потрібно?
Чому цьому потрібно вчитися?
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=659735
Рубрика: Верлібр
дата надходження 15.04.2016
автор: Мирослава Жар